Без названия

Описание




«  Декабрь 2018  »
ПоВтСрЧеПяСуВо
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31 

Разделы

* Главная
* Мой профиль
* Архивы
* Друзья
* Фотоальбом

* Создать дневник

Греція і Персія в 490-480 рр. до н.е.

Греція і Персія в 490-480 рр. до н.е. Після Марафонської битви греки отримали 10-річну передишку. Цей проміжок часу був заповнений гострою політичною боротьбою двох афінських угруповань аристократів і демократів. Вождь аристократів Мільтіад, виразник настроїв аграрних кіл афінського суспільства, досить швидко сходить з політичної арени. Його невдала експедиція проти о. Парос - союзника персів - призвела до судового процесу, де він був оштрафований на 50 талантів і пораненим посаджений у в'язницю. Там він і помер, а штраф був виплачений його сином Кімоном. Лише в 60-і роки V ст. до н.е. його славне ім'я було реабілітоване. Філій виготовив його статую для святилища в Дельфах, на якій було написано: "Той, хто переміг персів на полі Марафону, пішов у небуття, не отримавши вдячності громадян і батьківщини". Після смерті Мільтіада на політичну арену виходять Аристід (540-464 рр. до н.е.), який виражав інтереси поміркованих аристократів, та Фемістокл (525-460 рр. до н.е.), який був представником торгово-ремісничих демократичних кіл. Боротьба між ними розпочалася ще в дитинстві. Фемістокл був свавільним, неслухняним, але рішучим та розумним. Аристід ріс чесним, справедливим, з урівноваженим характером, що згодом дало йому можливість отримати прізвище Справедливий. Він упереджено ставився навіть до самого себе. Наприклад, знімав внесені власні пропозиції, якщо розумів їхню шкідливість, а в суперечках афіняни довіряли йому більше, ніж геліастам. Аристід Справедливий будь-яку державну справу робив самостійно, сторонячись товариства, оскільки вважав, шо влада, набута через друзів, заважає людині бути об'єктивною. Коди його піддавали остракізму, до нього підійшов неписьменний чоловік з проханням написати на черепку ім'я Аристід. "Ти знаєш Аристіда?" - запитав він. "Ні, - відповів той, - але мені набридло слухати, як всі його тільки і називають, що Справедливий". Аристід, не сказавши ні слова, написав своє ім'я і віддав черепок. Будучи прихильником аристократів, Аристід наполягав на зміцненні сухопутної афінської армії, вважаючи головним завданням оборону власної землі і сільськогосподарських угідь. Його противник з питань підготовки війни з персами Фемістокл вважався неповноправним афінським громадянином, оскільки був народжений від шлюбу фракійки та афінянина. Підлітком він захоплювався жінками та пиятикою, але після того як Мільтіад розбив варварів біля Марафону, докоряти тому такими заняттями було не можливо. Коли люди дивувалися такій зміні його характеру, він говорив: "Трофеї Мільтіада не дають мені тепер ні сну, ні спокою". Згадуючи своє дитинство, Фемістокл наголошував: "З найбільш буйних лошат можуть вирости прекрасні коні: потрібно лише як слід Їх виховувати і об'їздити". Оскільки Спарта була важкодоступною з моря, а на суші зміцнила Коринфський перешийок, то основна підготовка до наступної війни з персами велася в Афінах. Фемістокл висунув радикальну морську програму, яка була прийнята афінським демосом. 487-486 рр. до н.е. за його ініціативою народні збори вирішили, що посада архонта буде обиратися за жеребом і не лише з числа першого майнового класу (пентакосіомедимнів), але й з другого (вершників). Це сприяло тому, шо ареопаг поповнювався представниками більш широких соціальних верств. За реформами Фемістокла архонт-полемарх втрачав функції верховного військового начальника, і вони переходили до колегії 10 стратегів. Він почав будівництво так званих Довгих стін, які з'єднували Пірей та Афіни, і укріплень навколо міста. Для остаточного завершення своїх планів він домігся вигнання шляхом остракізму Аристіда 483-482 рр. до н.е. План посилення морської могутності Афін вимагав побудови нового флоту. Необхідні для цього кошти він запропонував отримати з Лаврійських срібних копалень (до цього прибутки з копалень поділялися між громадянами). За ці гроші Фемістокл побудував 100 нових трієр. Крім того, посилаючись на агресивність Егіни, він ввів повинність трієрархію, за якою багаті громадяни повинні були побудувати і спорядити по одному кораблю. І, нарешті, Фемістокл став залучати для служби на флоті найбідніші верстви афінського населення - фетів, оскільки така служба не вимагала грошей на озброєння, але сприяла демократизації політичного устрою. Завдяки морській програмі Фемістокла було побудовано 200 трієр (екіпаж кожної складався з 180 веслярів і матросів та 20-30 воїнів і стрільців). Події найближчих подій довели правильність політики Фемістокла. Перерва в греко-перських війнах була викликана внутрішньополітичними причинами у самій Персії. 486 р. до н.е. під час підготовки до нового походу спалахнуло антиперське повстання в Єгипті. Через рік помер Дарій І і царем став Ксеркс (485-465 рр. до н.е.), який з 483 р. до н.е. почав безпосередню підготовку до походу. Але в 482 р. до н.е. спалахнуло повстання у Вавилоні, яке було жорстоко придушене. Після 3-річної роботи підготовка до походу була завершена: прорили канал на півострові Акте; на фракійському узбережжі було створено 5 продовольчих баз для постачання; через Геллеспонт було побудовано подвійний міст (перший був зруйнований бурею, а будівельники страчені); шляхом переговорів з Карфагеном були ізольовані західні греки (розпочалася війна в Сицилії); вся північна Греція підкорилася персам без бою.

Написал: 00:59, 19 Июнь 2009
Коментарии (2) | Добавить коментарий | Ссылка

Делоський союз та останній період греко-перських війн. Калліїв мир.

Делоський союз та останній період греко-перських війн. Калліїв мир. Після 479 р. до н.е. дуже швидко були забуті декларації про єдність еллінів, про спільну боротьбу за свободу. Особливо відчутними стали протиріччя між Спартою та Афінами, які бажали використати здобуті перемоги у своїх цілях. В Афінах вплив Фемістокла починає поступово втрачатися, хоча з його ініціативи були відбудовані укріплення навколо міста (довжина - 13 км, товщина - від 2,5 до 5, а інколи 8 м), всупереч протестам Спарти. У важкі для Афін часи знов посилюється роль ареопага, який успішно керував евакуацією афінського населення на Саламін. Згуртування перед лицем небезпеки посилило віру афінян в старі традиції і консервативні устої. Аристократи були за союз зі Спартою в боротьбі проти персів. Основна маса афінських громадян ще не в змозі була зрозуміти того, що усвідомив Фемістокл: Спарта в майбутньому стане основним ворогом Афін. Тому ідея перемир'я з Персією, яку виношував Фемістокл, не була популярною, і 471 р. до н.е. він був вигнаний з Афін шляхом остракізму. Проведені в Афінах розкопки показали досить дивну картину: з 542 знайдених черепків з іменем Фемістокла 192 були з однієї майстерні, а напис "Фемістокл" був зроблений всього 6 почерками. Звідси випливає логічний висновок, що черепки були заготовлені завчасно. Фемістокл утік в Аргос, де вів активну агітацію проти Спарти. Бажаючи помститися йому, спартанці посилають в Афіни сфабриковані документи, які звинувачують Фемістокла у злочинних зв'язках з персами. Розуміючи несправедливість майбутнього суду, він тікає спочатку на острів Керкіру, а потім до перського царя Артаксеркса, де знаходить гостинний прийом. Він отримує в пожиттєве володіння три малоазіатські міста (Магнесія, Мігунт, Лампсак), де і закінчує своє життя як васал перського царя. Ще трагічнішою була доля героя греко-перських війн Павсанія. Відізваний з театру бойових дій за вимогою союзників, які звинувачували його в розкоші тиранії, він був притягнутий в Спарті до кримінальної відповідальності за перевищення влади, але спочатку виправданий. Щоправда, через деякий час його звинуватили у зв'язках з персами, в спробі державного перевороту, в союзі з ілотами і винесли смертний вирок. Павсаній намагався використати грецький звичай, який давав право злочинцю звернутися за захистом до божества, і заховався в храмі. Але коли було перехоплено його листування з Артабазом, спартанці замурували вхід у храм, прирікши полководця на голодну смерть. Знесиленого Павсанія витягли з храму і вбили. Таким чином, спартанці, як і афіняни в 40-их роках VII ст. до н.е. (змова Кілона), вчинили святотатство, порушивши недоторканність священного сховища. Морські операції проти Персії продовжувалися успішно: були звільнені Боспор і Геллеспонт, відновлена торгівля з Північним Причорномор'ям. Оскільки керівництво загальногрецьким флотом перейшло до Афін, то за їхньою ініціативою 478 р. до н.е. для ведення спільних оборонних і наступальних операцій проти персів було створено загальногрецький союз. Місцем зборів союзників було обрано о. Делос, тому і саме об'єднання отримало назву Делоського морського союзу, або Делоської симахії. Союз являв собою федерацію грецьких держав, усі члени якої мали рівні права. Союзники зобов'язані були поставляти визначену кількість людей і коштів для спорядження військового флоту. Загальносоюзні конференції (синоди) проходили на Делосі при храмі Аполлона, де знаходилася і загальносоюзна скарбниця. Хоча формально всі члени союзу вважалися рівними, фактично першість в союзі належала Афінам. Членство в союзі було добровільним, але звільнені від Персії міста включалися в його склад примусово. Загальна сума форосу (данини) союзників у делоську скарбницю була встановлена Аристідом - 460 аттичних талантів (650 тис. золотих карбованців). Загальна кількість членів союзу сягала до 200 держав і він міг утримувати флот у 200 трієр з екіпажем 40 тис. веслярів, 10 тис. гоплітів і 1 тис. вершників. Досить швидко в союзі почало виявлятися панування Афін і розпочався процес перетворення його в афінську морську державу. 454 р. до н.е. під приводом посилення перської загрози в Егейському морі (придушене, підтримане Афінами, повстання в Єгипті) союзна скарбниця була перенесена в Афіни. Це остаточно привело до перетворення Делоської симахії в Афінську архе та дало змогу на свій розсуд збільшувати союзницький форос. Військовими діями проти персів керував енергійний, красивий та здібний афінський стратег Кїмон, син Мільтіада, представник землеробської знаті. Він висунувся в лідери АфінськоЇ держави завдяки одруженню своєї сестри Ельпініки з багатим Каллієм. Сам Кімон був прихильником ідеї непохитного союзу із Спартою і навіть своєму синові дав ім'я Лакедемоній. Взагалі лаконофільство -захоплення спартанськими порядками - було характерною рисою ідеології аристократів Греції. Хоча афінський демос не співчував цим ідеям, популярність Кімона як полководця в їхньому середовищі була великою. Він придушив повстання на о. Наксос, а потім біля південного узбережжя Малої Азії в 468 р. до н.е. біля р. Евримедонті наніс подвійну поразку (на суші і морі) персам. Було знищено 150, захоплено в полон 200 перських кораблів. Це була остання битва, після якої перси перестали заходити в Егейське море. Кімон розправився також із о. Фасос. де спалахнуло повстання проти Афін. 465 р. до н.е. в Спарті відбувся сильний землетрус, в результаті якого в столиці неушкодженими залишилося лише 5 будинків. Скориставшись панікою, підняли повстання ілоти, і почалася III Мессенська війна. Захопити Спарту їм не вдалося, але повсталі побудували укріплення на горі Іфомі в Мессенії і відбивали всі спроби спартанців. Спарта звернулася за допомогою в Афіни. І Кімон, незважаючи на протидію демократів, вирушив із загоном афінських гоплітів в Спарту. Але і з приходом Кімона перемогти ілотів не вдалося. Тоді Спарта звинуватила афінян у зв'язках з повсталими і запропонувала афінському стратегу покинути Мессєнію. Скориставшись цим, політичні суперники Кімона навесні 461 р. до н.е. піддали його остракізму. Кімон був звинувачений у підкупі царем Македонії Олександром, союзником персів. Це означало повну перемогу демократичних верств АфінськоЇ держави. На чолі афінського демосу став Ефіальт, який у 462-461 рр. до н.е. провів реформу ареопагу. Він славився своєю чесністю та непідкупністю, і організував проти деяких ареопагітів (членів ареопагу) ряд судових процесів, звинувативши їх в аморальних вчинках і зловживаннях службовим становищем. В результаті реформи за ареопагом залишилося лише право засуджувати за навмисне вбивство і злочини проти релігії. Відібрані функції були передані Раді 500 та гедіеї. Хоча 461 р. до н. е. Ефіальта було вбито, це не призвело до послаблення демократичних сил, які очолив Перікл. Військові дії проти персів тривали далі, але менш інтенсивно. На сході проти Персії воювали лише афіняни, які в 60-х роках відправили флот на допомогу повсталому Єгипту і зробили спробу звільнити Кіпр. Але тривала боротьба закінчилася поразкою і великими втратами афінського флоту. Щоправда, це не підірвало військової могутності Афін, і в 451 р. до н.е. афінський флот під командуванням Кімона, який повернувся після 10-річного вигнання, зробив нову спробу допомогти Єгипту і звільнити Кіпр. У цьому поході Кімона було поранено, хоча одержані дві перемоги дозволили грекам без втрат відійти з поля бою. Помираючи, Кімон сказав: "Мою смерть збережіть у таємниці. Що стосується облоги кіпрського міста, її треба припинити, бо у нас мало продовольства". Стало зрозумілим, шо продовження військових дій безрезультатне. Тому Афіни прийняли пропозицію Артаксеркса (Ксеркс був вбитий на початку 464 р. до н.е. начальником своєї охорони) про мирні переговори. У Сузи було направлено афінське посольство на чолі з Каллієм, яке уклало у 449 р. до н.е. вічний мир, названий Каллїєвим. Укладений договір розпочинався такими словами: "Кораблі царя персів не будуть входити в Егейське море, для них будуть визначені прикордонні пункти біля північного і південного узбережжя Малої Азії. Сухопутне військо царя не буде наближатися до берегів моря ближче тієї відстані, яку кінь пробіжить за один день. Афіняни зобов'язуються не посилати своїх воїнів на землі і не допомагати тим, хто посміє повстати проти царя". За умовами миру Афіни обіцяли залишити Кіпр, не допомагати Єгипту і вивести гарнізони з міст Малої Азії, які залишалися в складі першого Афінського морського союзу, але формально визнавали себе підданими перського царя. Хоча Афіни стали наймогутнішою державою в грецькому світі, цей мир не приніс їм великої шани. Ходили чутки, що Каллій перевищив свої повноваження і за це був оштрафований на 50 талантів. Закінчення війни мало значення перш за все для Афін та їхніх союзників, оскільки Спарта давно не брала участі у військових діях. Греко-перські війни закінчилися перемогою греків, які відстоювали свободу і незалежність батьківщини від агресії перської деспотії. Полісна організація суспільства показала себе життєздатнішою від стародавньосхідної політичної системи. Визвольний характер з боку греків війна носила лише під час вторгнення персів на Балкани, а в другому періоді війни, переконавшись, що сили Персії вичерпані, вони в міру своїх можливостей грабували перське узбережжя і обертали полонених на рабів. Попри незгоди у вирішальні моменти вони вміли об'єднуватися і давати нищівну відсіч загарбникам. Хоча перемога показала, як багато може дати об'єднання грецьких полісів, вона не усунула протиріч, а навпаки - посилила суперництво двох найсильніших грецьких держав - Афін і Спарти. Але греко-перські війни відчутно вплинули на розвиток сфер життєдіяльності стародавніх греків, сприяли високому розквіту грецької цивілізації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:59, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Похід Ксеркса.

Загроза війни змусила греків задуматися про об'єднання своїх сил. 481 р. до н.е. було скликано загальноеллінський з'їзд, який постановив утворити Панеллінську лігу з центром у Коринфі на чолі зі Спартою. Однак у цей союз увійшла лише 31 держава, шо складало меншість від існуючих полісів. За співчуття персам громадяни цих держав підлягали смертній карі. Страх перед навалою персів був настільки сильним, що навіть дельфійський оракул передбачив поразку греків, вперше і востаннє помилившись. Ксеркс зібрав величезне військо. За перебільшеними даними стародавніх авторів, кількість військ Ксеркса була визначена так: розташували в полі 10 тис. воїнів пліч-о-пліч і окреслили коло на землі. Цю площину заповнювали 170 разів: у Ксеркса було 1 млн. 700 тис. чоловік піхоти. А разом з кіннотою, моряками, носильниками і обозом - греки любили точні числа - було 5 млн. 283 тис. 220 чоловік. Однак, реальніше, вся армія складалася з 100-150 тис. чол., з них – 10 тис. піхоти і 12 тис. кінноти - відбірні війська перської гвардії. Навесні 480 р. до н.е. перси, пройшовши через Геллеспонт, вирушили по Фракійському узбережжі у напрямку до Македонії, а флот плив уздовж берега. На шляху персів були 3 перешкоди: 1. Темпейська долина на кордоні Македонії та Фессалії. Сюди був посланий 10-тисячний загін на чолі з Фемістоклом, але греки не отримали підтримки фессалійців і змушені були відступити, віддавши Північну Грецію без бою. 2. Фермопільський перешийок на кордоні Середньої та Північної Греції, де і вирішили дати бій. 3. Істмський перешийок на шляху до Пелопоннесу. Сухопутна грецька армія була сконцентрована біля Фермопільської ущелини на чолі зі спартанським царем Леонідом у складі 7 тис. чол., в т. ч. 300 спартанців. Коли Леонід виходив зі Спарти, він сказав крилату фразу: "Щоб перемогти, і тисячі замало, а щоб вмерти, досить і трьохсот". Флот у складі 270 трієр під командуванням спартанця Еврибіада зайняв позицію біля мису Артемісій в Евбейській протоці. Завданням сухопутних військ було затримати персів, поки бився флот. Якщо би бій на морі затягнувся, то їм була обіцяна допомога. Але якщо флот буде розбитий, то невеликій армії легше відступити. Ксеркс чотири дні не розпочинав наступу, очікуючи успішних дій флоту. Але перський флот спочатку постраждав від 3-денного шторму, а потім знову 200 кораблів загинуло від бурі при спробі обійти греків з півдня. Незважаючи на це, перси продовжували наступ, однак досягти перемоги не змогли, і якщо б не буря, то перемогли б уже не греки. В той же час Ксерк віддав наказ мідянам атакувати Фермопільську ущелину, але вони були зупинені греками, як і 10 тис. перських гвардійців. Ксеркс почав шукати обхідну дорогу, і фессалієць Ефіальт показав йому стежку, яку захищали 1000 фокідян, шо відступили при раптовій появі персів. Леонід, дізнавшись про оточення, відпустив основні сили, залишивши з собою 300 спартанців, 400 фіванців і 700 фестіян. Прибулий до Леоніда перський гонець запропонував йому здатися зі словами: "Безумець, наші стріли закриють сонце", на що Леонід відповів: "Тим краще, будемо битися в затінку". Всі захисники Фермопіл загинули. Вдалося врятуватися лише одному спартанцю, який лежав хворим у сусідньому селищі. Після повернення в Спарту його прокляли і вигнали з країни. На місці битви був поставлений пам'ятник у вигляді кам'яного лева з багатозначним написом: Мандрівник, розкажи спартанцям про нашу загибель, Вірні заповітам країни, тут ми кістьми полягли. Перси без перешкод пройшли Беотію та Аттику і зайняли Афіни, покинуті жителями. Ще до Фермопіл афіняни знову звернулися до дельфійського оракула, і він, нарешті, дав інші передбачення, де говорилося ''про дерев'яні стіни і Саламін". Аристократи переконували, що під дерев'яними стінами слід розуміти стіни афінського Акрополя, але перемогла думка Фемістокла, який вбачав під цими стінами кораблі. При підтримці ареопагу майже все населення Афін було евакуйоване на острови Саламін, Егіна, Трезени, отримавши від ареопагу по три драхми. Ті, хто залишився у місті, були вбиті або полонені (в полон потрапило 500 чоловік). Після битви біля мису Артемісій грецький флот відплив до о. Саламін і знаходився у Саламінській протоці. Але спартанці, зміцнивши стіною Істм, наполягали на відступі флоту до берегів Пелопоннесу. Фемістокл розумів, шо залишення Саламіну означало б передачу афінян на розправу ворогові. Але коли один із спартанських полководців, перебиваючи Фемістокла, сказав: "Навіщо нам слухати людину, у якої більше немає батьківщини", то він відповів; "Наша батьківщина! Вона, зійшовши на 200 кораблів, тепер набагато сильніша, ніж твоя!". В цей час Ксеркс почав будувати міст через протоку, але зазнав невдачі, оскільки знаходився під вогнем грецького флоту. Це змусило його розпочати активні дії, які настрахали греків, і було прийнято рішення терміново відступати до Істму. Тоді Фемістокл вирішив піти на хитрість і відіслав до персів свого раба, який передав про відступ греків і попередив, що у випадку нападу персів вони не зможуть чинити їм опір. Вигадка вдалася, і Ксеркс упродовж ночі завершив оточення грецького флоту. Розрахунок ФемІстокла був досить точним. Він, створивши видимість паніки, заманив персів у найвужче місце протоки, де вони не змогли використати свою чисельну перевагу і маневрувати, оскільки їх тіснили свої ж кораблі. До того ж піднявся несприятливий для персів вітер і кораблі з високою кормою стали наштовхуватися один на одного. У цій битві греки отримали блискучу перемогу, потопивши близько 200 перських кораблів. Ксеркс хотів побудувати понтонний міст через протоку, але настав період штормів, і він наказав негайно відступити до Геллеспонту, щоб забезпечити переправу в Азію сухопутної армії (боявся зруйнування греками мосту через протоку). На території Греції було залишено один корпус перської армії під командуванням Мардонія. Хоча флотом під час Саламінської битви командував спартанець Еврибіад, слава і честь перемоги дісталися Фемістоклу. При відвіданні Спарти йому були віддані такі почесті, як жодному іншому іноземцеві: отримав оздоблену золотом колісницю, а почесний ескорт у кількості 300 вершників проводжав його аж до кордону. Греки захопили величезну кількість здобичі, 1/10 якої відправили в Дельфійський храм, де побудували статую Аполлона з корабельною кормою в руці. Мардоній, не маючи можливості прогодувати свою армію у спустошеній Аттиці, відступив на північ. При посередництві македонського царя Олександра він намагався схилити Афіни до сепаратного миру. Але афінянин, який умовляв громадян прийняти пропозиції персів, був побитий камінням разом з дружиною і дітьми. У відповідь на це Мардоній у 479 р. до н.е. спрямував свою армію на Афіни. Спарта, звільнившись від безпосередньої небезпеки, не присилала допомоги афінянам. Однак після тривалих переговорів, побоюючись можливого союзу між персами та афінянами, вирішила послати сильний корпус під командуванням Павсанія (510-468 рр. до н.е.), регента малолітнього сина Леоніда Плістарха. Союзник персів Аргос не зміг завадити швидкому просуванню спартанців. Мардоній, вивівши свою армію з Афін, зупинився в Беотії поблизу м.Платеї на великій рівнині вздовж ріки. Греки зайняли оборонну позицію на схилі пагорба, закриваючи шлях на Істм. У їхніх рядах було приблизно 40000 воїнів з 20 держав. Найімовірніше, персів було дещо більше (приблизно 60 000 чоловік). Зацікавлені у найшвидшому початку битви, обидва полководці все ж не зважувалися на неї. Але нічний набіг кінноти в тил греків (перси засипали джерела водопостачання, захопили вози з продовольством і перекрили шлях на Істм) змусив їх змінити позиції, цим скористалися перси і через висохлу річку кинулися на греків. Афінський загін відбив атаку ворогів і став тіснити іранців, які трималися до того часу, поки не був вбитий Мардоній, а потім втекли з поля бою. Командуючий центром перської армії Артабаз організовано відступив у Візантій, і Ксеркс схвалив його поведінку. За перебільшеними даними, з 300 000 персів врятувалося лише 43 000, а за применшеними повідомленнями античних авторів, загинуло лише 160 греків-гоплітів. Частину багатої здобичі за традицією віддали у святилище Зевса, а іншу поділили між собою воїни. Павсаній отримав в 10 разів більше від інших: жінок з гаремів, золоте і срібне начиння, дорогоцінні метали, коней і т.п., за що пізніше був звинувачений у спробі присвоїти лише собі заслугу перемоги, а напис у Дельфах на пам'ятнику "Від Павсанія - переможця" був замінений іншим, де зазначено 31 грецьку державу, які брали участь у війні. Фіви за зраду понесли помірковане покарання: були страчені лише лідери персофільського угруповання, але місто не було зруйноване. Фемістокл пропонував переслідувати персів і зруйнувати міст через Геллеспонт, але проти виступили Спарта та Аристід, який командував афінським ополченням при Платеях. Битва при Платеях надзвичайно підняла авторитет Спарти у загально-грецькому союзі. Більше того, в 479 р. до н.е. грецький флот під командуванням спартанця Леотіхіда та афінянина Ксантіппа біля мису Мікале розбив персів на суші, а потім на морі. На цьому закінчився вирішальний період греко-перських війн. е ,PQті і процвітаючі райони Середньої Греції і Пелопоннесу. Мікенська цивілізація зазнала страшного удару, від якого вже не могла оправитися. Швидкий розпад мікенських держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:58, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Передумови, приводи та характер Пелопоннеської війни.

Передумови, приводи та характер Пелопоннеської війни. У сутичках з персами греки переконливо показали переваги вільної громадянської общини перед перською деспотією. Разом з тим греко-перські війни сприяли зростанню майнової і соціальної диференціації в громадянських колективах і започаткували антагонізм між Спартою і Афінами. В Стародавній Греції, її полісах постійно діяли дві протилежні сили. З одного боку, кожна громадянська община намагалася жити незалежно одна від одної (тенденція до автономії та автаркії), а з іншого - потреба економічного розвитку, торговельні зв'язки, необхідність спільного захисту своїх інтересів спонукали грецькі міста до об'єднання. Ініціаторами об'єднавчого руху виступали найпотужніші грецькі поліси. У 505-504 р. до н.е. Спарта організувала Пелопоннеську лігу, в яку входили дорійські племена консервативних полісів Південної Греції, а в 478 р. до н.е. за ініціативою Афін було створено Афінський морський союз, який включав розвинуті в торгово-економічному відношенні іонійські поліси. Конфлікт між керівниками союзів і привів до початку Пелопоннеської війни (431-404 рр. до н.е.), ініціативною стороною якої виступили Афіни. Швидкий економічний розвиток змушував шукати нові джерела сировини (хліб, ліс) та ринки збуту. Ця агресивна політика досягла кульмінації в середині V ст. до н.е. - в період найвищого розквіту Афін. В той же час Спарта у всій Греції стає оплотом тих, хто був ображений афінянами. Спроби Афін закріпитися на Істмі і в Середній Греції уже в 50-ті роки привели до збройного конфлікту зі Спартою - Першої, або Малої Пелопоннеської війни (457-446 рр. до н.е.). Війна не принесла успіху ні одній із сторін і закінчилася 30-літнім миром. Хоча війна була викликана політичним суперництвом Афін і Спарти за гегемонію в Греції, в її розв'язуванні значну роль відігравали і економічні причини. Таким чином, серед причин, які привели до початку Пелопоннеської війни, можна виділити такі: 1) Спарта була стурбована посиленням афінської могутності і поширенням впливу демократичних Афін; 2) Афіни утримували в своїх руках контроль над важливими торговими шляхами, які вели в Єгипет, Фракію, Північне Причорномор'я, а афінський флот панував в Егейському морі; 3) економічні інтереси Афін почали проникати в Сицилію і Південну Італію, де панував Коринф (розвинене демократичне місто з військовим і торговим флотом, член Пелопоннеського союзу). Афіни посилали туди свої ескадри, підтримували дрібні грецькі міста у боротьбі з союзником Коринфа Сиракузами. Це не могло не тривожити Коринф; 4) суперники через своїх прихильників вели підривну діяльність в союзницьких містах; спартанці серед членів Делоської симахії, афіняни в державах Пелопоннеського союзу. Причини Пелопоннеської війни правильно визначив ФукідІд, який писав: "Справжній привід, хоча на словах і потайніший, на мою думку, полягає в тому, шо афіняни своїм зміцненням стали вселяти небезпеку лакедемонянам і тим самим змусили їх розпочати війну" (Історія, І, 89). Безпосередніми приводами до початку війни були такі: 1) суперечка Афін з Коринфом за панування на шляхах, які вели до Італії. В середині 30-х рр. V ст. до н.е, на східному березі Адріатичного моря в м.Епідамн, яке заснували вихідці з о.Керкіра, розпочалася боротьба демократів і олігархів, яка закінчилася перемогою перших. Але олігархи не змирилися з поразкою, і тому демократи звернулися за допомогою до своєї метрополії, а після відмови керкірян - до Коринфа, який відправив в Епідамн свій гарнізон. У відповідь на це керкіряни підтримали аристократів і звернулися до Афін з проханням прийняти їх у союз і надати допомогу. В 433 р. до н.е. афінська ескадра врятувала керкірян від розгрому у морській битві з коринфянами. Це призвело до зіткнення Інтересів Афін і Коринфа; 2) заснована коринфянами Потідея (на півострові Халкідіка) входила до складу Афінського морського союзу. Але збільшення суми союзницьких внесків, жорстокий контроль афінян змусили потідейців шукати зближення з Пелопоннеським союзом. 433 р. до н.е. Потідея звернулася за допомогою до Пелопоннеського союзу, і в місто прибув двотисячний загін добровольців, більшість з яких були коринфяни. У відповідь на це афіняни навесні 432 р. до н,е. послали сюди своє військо. Саме тут відомий афінський філософ Сократ урятував життя майбутньому стратегу Алківіаду; 3) 433 р. до н.е. Афіни розпочали нападки на Мегару, яка примкнула до Пелопоннеського союзу, але економічно орієнтувалася на Афіни. Афіняни заборонили Мегарі торгувати у портах союзників і організували їй економічну блокаду. Все це змусило Спарту вжити рішучі заходи. Восени 432 р. до н.е. спартанські народні збори прийняли рішення про те, що афіняни винні в порушенні "тридцятилітнього миру". Пізніше з'їзд Пелопоннеського союзу вирішив почати війну проти Афін. Однак у зв'язку з пізньою порою року і незавершеністю військових приготувань вона не почалася. Афінська демократія твердо вірила в свої сили і була переконана в перемозі. Афіняни вважали себе сильнішими і багатшими від пелопоннесців. Але Спарта вміло використовувала зростання опозиції Періклу в Афінах та незадоволення їхніх союзників і вирішила висунути ряд вимог: - Вигнати з Афін "винних у злочинствах перед богинею Афіною" - нащадків роду Алкмеонідів, які вбили прихильників Кілона в храмі. Вождь афінської демократії Перікл (500-429 рр. до н.е.) по матері теж був Алкмеонідом. Зрозуміло, що афіняни відхилили таку вимогу спартанців. - Спарта висунула вимоги зняти облогу Потідеї, надати автономію Егіні, відмінити постанову про Мегару, дати свободу всім союзникам. Однак всі ці вимоги буди відхилені в Афінах. Внутрішня ситуація в Афінах стала поступово змінюватися. Одноосібне правління Перікла викликало протест і аристократів, і демократичних кіл на чолі з Клеоном. Бачачи такий перебіг подій, Перікл став форсувати війну, щоб у хвилини небезпеки знову змусити народ згуртуватися навколо себе. Він розраховував на швидку перемогу, оскільки сили Афін були значнішими. Делоський союз вважався найбільшим політичним об'єднанням в Греції, афіняни отримували щорічно біля 600 талантів фороса (15 т срібла). Союз міг виставити більше 30 000 чол. сухопутної армії, а також флот у кількості 300 трієр. Пелопоннеський союз міг розгорнути польову армію до 60 000 чол., але флот у них складав 100 трієр, у спартанців не вистачало грошових коштів. У зв'язку з цим сторони по-різному будували плани ведення бойових дій. Афіняни планували активно діяти на морі, а на суші обороняти Афіни та інші фортеці і, проводячи десанти, блокувати Пелопоннес. Спарта ж - вторгнутися в Аттику, розорити сільськогосподарську територію і, викликавши слабше афінське ополчення, виграти війну однією битвою. Пелопоннеська війна з обох сторін носила загарбницький характер, оскільки Афіни і Спарта намагалися встановити гегемонію в грецькому світі, захопивши території своїх суперників. , якc  Pися в складі першого Афінського морського союзу, але формально визнавали себе підданими перського царя. Хоча Афіни стали наймогутнішою державою в грецькому світі, цей мир не приніс їм великої шани. Ходили чутки, що Каллій перевищив свої повноваження і за це був оштрафований на 50 талантів. Закінчення війни мало значення перш за все для Афін та їхніх союзників, оскільки Спарта давно не брала участі у військових діях. Греко-перські війни закінчилися перемогою греків, які відстоювали свободу і незалежність батьківщини від агресії перської деспотії. Полісна організація суспільства показала себе життєздатнішою від стародавньосхідної політичної системи. Визвольний характер з боку греків війна носила лише під час вторгнення персів на Балкани, а в другому періоді війни, переконавшись, що сили Персії вичерпані, вони в міру своїх можливостей грабували перське узбережжя і обертали полонених на рабів. Попри незгоди у вирішальні моменти вони вміли об'єднуватися і давати нищівну відсіч загарбникам. Хоча перемога показала, як багато може дати об'єднання грецьких полісів, вона не усунула протиріч, а навпаки - посилила суперництво двох найсильніших грецьких держав - Афін і Спарти. Але греко-перські війни відчутно вплинули на розвиток сфер життєдіяльності стародавніх греків, сприяли високому розквіту грецької цивілізації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія)

Написал: 00:58, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Архідамова війна. Нікіїв мир.

Архідамова війна. Нікіїв мир. Архідамова війна. Нікіїв мир. 1) До весни 431 р. до н.е. приготування до війни були закінчені. Військові дії розпочалися раптовим нападом фіванців (300 чоловік) на союзні Афінам Платеї, але фіванці були розбиті, а взяті в полон - страчені. У відповідь через 80 днів на територію Аттики вторглося велике пелопоннеське військо (60 000 чол.) на чолі зі спартанським царем Архідамом, звідки і пішла назва першого періоду війни. Сільське населення Аттики втекло під захист міських укріплень. Спартанці розорювали і знищували Їхні поля і будинки, і це спричиняло невдоволення у населення Аттики. Щоб викликати ше більше недовір'я афінян до Перікла, спартанці вирішили не зачіпати його володінь. Але, дізнавшись про це, він заявив, шо дарує їх державі. Цим самим йому вдалося утримати афінян від наміру вступити у битву зі спартанцями, і Архідам залишив Аттику. У відповідь на вторгнення афінський флот (100 трієр, 1 тис. гоплітів і 400 лучників) здійснив рейд навколо Пелопоннесу, спустошуючи прибережні області. Крім того, афіняни здійснили дві каральні операції: з Егіни за співчуття спартанцям було вигнано місцеве населення і поселені афінські клерухи (тобто афінські колоністи). 2) 430 р. до н.е. Архідам знову проник в Аттику, пробувши там 1,5 місяця, знищив посіви і зруйнував всю сільськогосподарську територію. В цей час у Піреї, який побудував друг Перікла Гіпподам, а потім в Афінах спалахнула епідемія холери (чуми), завезена торговими кораблями з Єгипту чи Передньої Азії. У місті зібралося до 200 тис. чол., а загинуло ¼ боєздатної армії. Це підірвало моральну стійкість афінян, хоча Архідам вивів своє військо з Аттики, боячись поширення хвороби. Новий рейд навколо Пелопоннесу не привів до значних результатів, оскільки більше третини флоту теж загинуло від хвороби. Наслідком цих невдач було політичне падіння ПерІкла. Влітку 430 р. до н.е, він уперше за 15 років не був обраний на посаду стратега. Опозиція почала проти Перікла судовий процес, на якому він був звинувачений у розтраті громадських грошей і оштрафований на 50 талантів. 3) Взимку 430-429 рр. до н.е. становище афінян покращилося: вони взяли Потідеї і почали блокаду Коринфа. Наслідком цього було зняття звинувачення з Перікла, і він знову був обраний стратегом. Перікл восени 429 р. до н.е. захворів і помер. Помираючи, сказав: "Ви хвалите мене за те, шо здійснювали багато інших, але про найголовніше, що я зробив, не говорите нічого. За роки мого правління ні один афінянин не був страчений за моїм наказом". Навіть противники змушені буди визнати величезний авторитет Перікла, який базувався на всенародній любові. У народних зборах авторитетом користувався Клеон, але він не був стратегом, і аристократ Нікій, який керував військовими діями, але був нерішучим, повільним І боязливим. Він продовжував військовий план Перікла, але був не в змозі вдихнути в нього політичний зміст. Таким чином, у афінян не залишилося ініціативного вождя. 4) 429 р. до н.е. афіняни не провели жодної військової операції. А Спарта почала облогу Платей і напала на афінський флот біля Навпакта (хоча невдало, але це було симптомом активізації спартанців на морі). 428 р. до н.е. був важким для Афін: спартанці вторглися в Аттику і почалося повстання на о. Лесбос. Під натиском Афін лесбосці капітулювали, лесбоські міста позбавлялися своєї автономії (за винятком Мітілени) і флоту. Повстання на о.Лесбос відвернуло увагу афінян, і влітку 427 р. спартанці взяли м.Платеї, і розпочалося повстання на о. Керкіра. Події на Лесбосі і Керкірі були свідченням сепаратистських тенденцій в АфІнському морському союзі. Крім того, Пелопоннеська війна перетворювалася з військового конфлікту у загально-грецький соціально-політичний конфлікт (боротьба аристократів і демократів). 5) В цей час в Сицилії спалахнула міжусобна війна. Сиракузи в союзі з іншими полісами виступили проти іонійських міст (Катана, Леонтіна. Регій), два останніх з яких були союзниками Афін. 427 р. до н.е. в Сицилію була відправлена афінська ескадра (20 кораблів) на чолі зі стратегом Лахетом, який швидко досяг успіху за допомогою Мессани. 426 р. до н-е. афіняни відхилили спроби Спарти до мирних переговорів, і в 425 р. до н.е. спартанці вп'яте вторглися в Аттику. У відповідь Афіни направили в Сицилію ще 40 кораблів на чолі з енергійним Демосфеном, який висадився в МессеніЇ - країні частих виступів ілотів, і створив там укріплений форт. Отримавши повідомлення про це, спартанці вивели своє військо з Аттики і зайняли о.Сфактерія, який закривав вхід у Пілоську бухту. Але пелопоннеська ескадра була розбита, а спартанський гарнізон оточений. Партія Нікія пропонувала розпочати переговори зі Спартою про мир. Але Клеон агітував за продовження військових дій, заявивши, шо візьме Сфактерію за 20 днів. Афіняни повірили йому і обрали стратегом. Вперше на таку посаду було обрано людину незнатного походження. Клеон виконав свою обіцянку і змусив спартанців здатися. Це підняло авторитет Афін, а взяті в полон спартанці стали запорукою невторгнення їхньої армії в Аттику. 6) 425/424 рр. до н.е. Клеон провів фінансову реформу: форос союзних міст було збільшено в два рази, що дало нові кошти для ведення війни; вводиться ейсфора - надзвичайний військовий податок; збільшена оплата геліастам (члени суду присяжних) з 2 до 3 ободів. Ці заходи викликали незадоволення афінян, але військові успіхи Клеона згладили протиріччя. Афіняни захопили 424 р. до н.е. Мегари, і це стало найвищою точкою успіху Афін у війні. У Клеона виникла думка вторгнутися в Беотію, де їх мали підтримати демократи. Але цього не сталося, і одна армія була розбита, а інша з втратами відступила в Аттику. В цей час молодий спартанський полководець Брасид висунув блискучу ідею: відкрити новий фронт у Фракії і нанести удар по тилах АфІнської держави. Його загін з ілотів і найманців пройшов через всю Грецію і з'явився на півострові Халкідіка. Македонський цар Пердікка перейшов на сторону Спарти, і Брасид зайняв м. Амфіполь - опору афінського володарювання на півночі. Афінський стратег, майбутній історик ФукідІд, не зумів перешкодити переходу Брасида до Амфіполя, за що був вигнаний з Афін. Крім того, припинилася міжусобна війна на СицилІЇ і там стали вимагати, щоб афінський флот покинув острів. Все це змусило афінян розпочати переговори зі Спартою про укладення річного перемир'я. Через рік Клеон наполіг на відновленні військових дій і зі своїм загоном відновив афінський контроль над рядом втрачених міст. Але біля Амфіполя був розбитий військами Брасида і загинув у битві, як і Брасид (422 р. до н.е.). Одночасна загибель військових лідерів відкрила шлях до початку мирних переговорів. Селянин в комедії Аристофана "Мир" говорив про смерть Клеона як про радість для греків. Афіни були виснажені війною, і в них похитнулася віра в перемогу, а Спарта турбувалася за своїх полонених і до того ж виникли суперечки в Пелопоннеському союзі та закінчувався термін 30-літнього перемир'я з Аргосом. Навесні 421 р. до н.е. було укладено мир на 50 років, який за іменем його ініціатора було названо Нікієвим. Воюючі сторони поверталися до довоєнного становища: афіняни повинні були віддати Пілос і Керкіру, а спартанці - Амфіполь; всі полонені поверталися на батьківщину. Мир радісно зустріли жителі всіх воюючих держав. Але державні протиріччя залишалися. Спарта лише вивела з Амфіполя свої війська, але місто залишилося незалежним. Афіни ж не спішили повертати Пілос і Керкіру. Союзники Спарти були незадоволені миром, оскільки економічна могутність Афін не була підірвана, а Коринф не міг змиритися з тим, що Потідея і Керкіра афінські. Це привело до утворення антиспартанської опозиції. Еліда, Мантінея і Коринф вступили в союз з ворогом Спарти Аргосом. У Спарті швидко зрозуміли згубність цього, і 420 р. до н.е. було відновлено союз з БеотІєю. Все це свідчило про те, шо компромісний Нікіїв мир не міг бути міцним, бо по суті не вирішував жодного суперечливого питання. N PQ> Попри незгоди у вирішальні моменти вони вміли об'єднуватися і давати нищівну відсіч загарбникам. Хоча перемога показала, як багато може дати об'єднання грецьких полісів, вона не усунула протиріч, а навпаки - посилила суперництво двох найсильніших грецьких держав - Афін і Спарти. Але греко-перські війни відчутно вплинули на розвиток сфер життєдіяльності стародавніх греків, сприяли високому розквіту грецької цивілізації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:57, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Сицилійська експедиція.

Сицилійська експедиція. Після підписання миру в Афінах посилився вплив радикальних партій і афіняни отримали енергійних вождів в особі Гіпербола і Алківіада, які наполягали на відновленні війни з Пелопоннеським союзом. Особливо Алківіад (450-404 рр. до н.е.), який за допомогою аристократа Нікія добився вигнання вождя демократів Гіпербола, після чого остракізмом перестали користуватися. 420 р. до н.е. Алківіад був обраний стратегом, а прихильник партії миру Нікій був забалотований. Як представник Афін Алківіад уклав союз з Аргосом і підтримував його під час війни зі Спартою. Ця війна для Аргоса і Афін була невдалою і закінчилася тим, що Спарта уклала з Аргосом договір, а Афіни залишилися в політичній ізоляції. Скориставшись такою ситуацією Алківіад, прагнучи посилити свій вплив, став наполягати на похід в багату Сицилію, а потім на Карфаген. В завоюванняї були зацікавлені всі верстви афінського населення. 416 р. до н.е. прибули посли одного з союзних міст (м. (С)Егеста) з проханням допомогти у боротьбі проти Сиракуз. Народні збори вирішили послати флот для завоювання СицилІЇ на чолі з трьома стратегами - Алківіадом, НікІєм і Ламахом. Ціною великого напруження сил побудували флот в кількості 134 трієр. Було витрачено чималі кошти: одне жалування воїнам складало приблизно 1620 талантів (близько 2,5 млн. крб.). 415 р. в СицилІї на афінян чекав стриманий прийом, там вже готувалися до відсічі. Алківіад втік у Спарту. Після від'їзду Алківіада, ескадра позбавилася найкращого стратега. Нікій та Ламах не були енергійними і діяли мляво та нерішуче. І взагалі, сициилійська експедиція з самого початку була авантюрою. Афіни вимушені були воювати з Сиракузами без підтримки, а місто було добре укріплене, мало значний флот і тому облога затягнулася. Крім того, на допомогу сиракузянам прийшов загін пелопоннесців, який прорвався в місто, і афінська ескадра опинилася у скрутному становищі. 414 р. до н.е. з Афін для підкріплення прибуло ще 75 кораблів на чолі з Демосфеном, але й це не врятувало ситуації - сиракузяни перейшли до активних бойових дій, нанесли поразку Демосфену. В битві загинуло більше 2 тис. афінян і союзників. Вирішено було відступити, але місячне затемнення змусило забобонного Нікія відкласти на місяць відступ афінського флоту з Сицилії. У 413 р. до н.є. афіняни були розбиті у двох битвах, а залишки армії взяті в полон і відправлені у сицилійські каменоломні, кораблі були потоплені, а Нікій та Ламах страчені як військові злочинці, які напали на мирне населення. Так загинув Нікій, який приніс нещастя батьківщині своєю нерішучістю і боязню суперників у боротьбі за владу більше, ніж ворогів рідної країни. Поразка сицилійської експедиції була страшенним ударом по Афінах, від якого вони не змогли оговтатися. Афінська морська держава почала поступово руйнуватися.

Написал: 00:57, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Декелейська війна. Підсумки Пелопоннеської війни.

Декелейська війна. Підсумки Пелопоннеської війни. Вже під час сицилійської експедиції почалася війна в Греції. В 414 р. до н.е. спартанці вторглися в Аргос, а Афіни відповіли нападом на узбережжя Лаконіки. Зіславшись на порушенням миру афінянами, спартанський цар Агіс навесні 413 р. здійснює вторгнення в Аттику. За порадами Алківіада спартанці захопили містечко Декелею за 20 км на північ від Афін і взяли під контроль половину Аттики. Оскільки всі військові операції базувалися на основі табору у цьому містечку, то цей період війни і отримав назву Декелейський. На відміну від попередніх років набіги спартанців носили тепер уже не тимчасовий, а постійний характер. Все сільськогосподарське життя Аттики припинилося. До того ж з Афін до спартанців втекло 20 000 рабів, головним чином ремісників. Це завдало важкого удару афінському ремеслу. Іншою проблемою був розпад Афінської архе. Союзники Афін - Евбея, Лесбос і Хіос, а пізніше Іонія і ЕолІда - зав'язали таємні стосунки з пелопоннесцями, які у пошуках коштів для будівництва флоту уклали договір з Персією. За грошові субсидії Спарта визнавала владу персів над всією Малою Азією. Персія отримала можливість звести рахунки з Афінами за допомогою Спарти. Намагаючись повернути в АфІнську архе союзників, афіняни 412 р. до н.е. здійснюють військові операції проти Хіоса і Мілета, які закінчуються повною невдачею. Під контролем Афін залишилися лише Лесбос, Самос, Кос і 2-3 міста на малоазіатському узбережжі. Катастрофічним становищем держави скористалися вороги демократії і в 411 р. до н.е. провели державний олігархичний переворот. Насамперед олігархи розпочали мирні переговори зі Спартою, пропонуючи припинити війну на умовах збереження сторонами довоєнного статусу. Але спартанці запропонованих умов не прийняли, наполягаючи на повній відмові Афін від володарювання на морі. Це було великим ударом для нового і малоавторитетного уряду. Крім того, афіняни зазнали поразки при Еретрії, в результаті якої відокремилася о. Евбея, що давала державній скарбниці більше прибутків, ніж вся Аттика. Афінське військо і флот вступили в переговори з АлківІадом, котрий домовлявся в Малій Азії про субсидії для Спарти, і він дав згоду перейти на сторону демократів. Спартанці підкорили Візантій, Халкедон, завоювали о.Фасос. Життєво важлива торгівля з Причорномор'ям була паралізована. До керівництва прийшло більш помірковане угруповання на чолі з Фераменом. Народні збори винесли рішення про амністію Алківіада, який в трьох битвах переміг пелопоннесців і відновив контроль над чорноморськими протоками. Навесні 410 р. до н.е. демократичний лад було повністю відновлено. Новими успіхами Афіни були повністю зобов'язані Алківіаду. 407 р. до н.е. він повернувся в Афіни. Після цього на чолі військової ескадри у 100 трієр він відплив з Афін для підкорення Іонії. Завдяки перським субсидіям спартанський флот виріс до 140 трієр і в 406 р. до н.е. розбив афінян, блокувавши їх в гавані Мітілени на Лесбосі. В Афінах всі дорогоцінності храмів були потрачені для побудову нового флоту у кількості 110 трієр. Афінський флот отримав блискучу перемогу над пелопоннесцями при Аргінуських островах (406 р. до н.е.), але шторм завадив їм підібрати поранених і вбитих. Навесні 405 р. до н.е. спартанський флот на чолі з Лісандром (командир персів призначений Кіром – сином Дарія 2) відновив наступальні дії в Геллеспонті і завдав поразки афінянам при "Козячих ріках" (Егос - Потамах). З 180 афінських кораблів 120 було захоплено спартанцями, 50 загинуло в бою і лише 9 вдалося врятуватися втечею на о. Кіпр. Всі афінські союзники (крім Самоса) вийшли із Афінської архе, а замість афінських гарнізонів у цих містах встановлювалося правління проспартанських олігархічних комітетів десяти (декархій). Восени 405 р. до н.е. Лісандр з 150 кораблями з'явився під Афінами. Одночасно до міста підійшла і сухопутна армія, і розпочалася блокада. На початку зими в Афінах настав голод, а навесні 404 р. до н.е., коли становище стало нестерпним, місто здалося і був підписаний мир на важких умовах: 1) Афіни втрачали всі свої зовнішні володіння; 2) повинні були зруйнувати Довгі стіни та всі міські укріплення; 3) віддати Спарті всі кораблі, за винятком 12-и для захисту гавані від піратів; 4) прийняти назад у місто всіх вигнанців (ворогів демократії); 5) афінська зовнішня політика ставилася у залежність від Спарти. Наприкінці квітня 404 р. до н.е, Лісандр вступив в Афіни і почав руйнувати Довгі стіни. Потім він відправився на Самос і після тривалої облоги оволодів містом. На цьому і закінчилася Пелопоннеська війна. Підсумки Пелопоннеської війни. Головним підсумком Пелопоннеської війни була повна поразка Афін у боротьбі за гегемонію в Греції. Основні причини поразки Афін: 1) не витримала перевірки часом Афінська морська держава; політика Афін викликала незадоволення їхніх союзників, які перейшли на сторону Спарти; 2) недосконалість планів ведення війни (намагання досягти морською війною перемоги над континентальною державою); 3) тактичні помилки: віддання власної країни на пограбування ворогом, що призвело до продовольчої кризи; 4) перська фінансова допомога Спарті (5 тис. талантів); 5) відсутність у афінян стійкого керівництва, авантюризм і нервовість у здійсненні військових операцій. Однак перемога Спарти не принесла нічого грецьким полісам. Замість афінської встановлювалася спартанська гегемонія. В усіх грецьких державах відновлювалися аристократичні порядки. .Ч <u P style='mso-bidi-font-weight:normal'>Одночасна загибель військових лідерів відкрила шлях до початку мирних переговорів. Селянин в комедії Аристофана "Мир" говорив про смерть Клеона як про радість для греків. Афіни були виснажені війною, і в них похитнулася віра в перемогу, а Спарта турбувалася за своїх полонених і до того ж виникли суперечки в Пелопоннеському союзі та закінчувався термін 30-літнього перемир'я з Аргосом. Навесні 421 р. до н.е. було укладено мир на 50 років, який за іменем його ініціатора було названо Нікієвим. Воюючі сторони поверталися до довоєнного становища: афіняни повинні були віддати Пілос і Керкіру, а спартанці - Амфіполь; всі полонені поверталися на батьківщину. Мир радісно зустріли жителі всіх воюючих держав. Але державні протиріччя залишалися. Спарта лише вивела з Амфіполя свої війська, але місто залишилося незалежним. Афіни ж не спішили повертати Пілос і Керкіру. Союзники Спарти були незадоволені миром, оскільки економічна могутність Афін не була підірвана, а Коринф не міг змиритися з тим, що Потідея і Керкіра афінські. Це привело до утворення антиспартанської опозиції. Еліда, Мантінея і Коринф вступили в союз з ворогом Спарти Аргосом. У Спарті швидко зрозуміли згубність цього, і 420 р. до н.е. було відновлено союз з БеотІєю. Все це свідчило про те, шо компромісний Нікіїв мир не міг бути міцним, бо по суті не вирішував жодного суперечливого питання. N PQ> Попри незгоди у вирішальні моменти вони вміли об'єднуватися і давати нищівну відсіч загарбникам. Хоча перемога показала, як багато може дати об'єднання грецьких полісів, вона не усунула протиріч, а навпаки - посилила суперництво двох найсильніших грецьких держав - Афін і Спарти. Але греко-перські війни відчутно вплинули на розвиток сфер життєдіяльності стародавніх греків, сприяли високому розквіту грецької цивілізації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:56, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Македонія до початку боротьби за гегемонію в Греції.

Македонія до початку боротьби за гегемонію в Греції. Македонія була розміщена на північ від Фессалії і півострова ХалкідІка. Зараз більша частина давньої Македонії є складовою сучасної Греції. На заході вона межувала з Іллірією, на сході з Фракією. В давнину дельфійський оракул передбачив для Македонії таке: Згідно з передбаченнями оракула і була заснована стародавня столиця Македонії - Едесса (місто багате водою), а скорочена назва цього міста Егі (козяче місто). Питання про етнічну належність македонян до цього часу не до кінця з'ясоване. Напевно, вони мали родинні стосунки з іллірійцями, фракійцями і греками. Античні автори (Геродот, Фукідід) вважали їх варварами. Але з V ст, до н.е. починається еллінізація македонян і з різноплемінного населення поступово сформувалася одна народність. В очах греків македоняни хоч і не вважалися еллінами, але й не були в повній мірі іншомовними варварами. У політичному відношенні Македонія довго не являла собою єдиного політичного центру. Але з V ст, до н.е. розпочинається об'єднання країни під владою царів Нижньої Македонії. Період міжусобиць для Македонської держави закінчився в 359 р. до н.е. Цар Пердікка III був убитий в бою з іллірійцями, і регентом його малолітнього сина Амінти став Філіпп ІІ, брат Пердікки. Філіпп II (382-336 рр. до н,е.) був видатною особистістю, яка виділялася серед своїх співгромадян авторитетом і силою, розумом і хоробрістю, рішучим впливом на хід подій. Невтомний, настирливий, впевнений, хитрий, один з видатних дипломатів, політичних діячів і воєначальників. Твердо, не рахуючись із засобами, він ішов до поставленої мети. Філіпп був позбавлений заздрощів до чужих обдарувань і талантів, умів підбирати людей і оцінювати їх за заслугами. Ще хлопчиком (370 р. до н.е.) він потрапив у Грецію після невдалої війни з Фівами. Македонія повинна була віддати як заручників дітей зі знатних македонських сімей (в тому числі і Філіппа). Там він познайомився з грецькою культурою, військовою справою, оскільки, як передбачають, жив у будинку фіванського реформатора Епамінонда. Філіпп був прекрасним спортсменом і переміг 356 р. до н.е. на Олімпіаді у змаганнях колісниць. Прийшовши до влади, Філіпп провів заходи для безпеки кордонів Македонії від сусідів-фракійців та Іллірійців, зміцнення позицій центральної влади у гористій Верхній Македонії, де були сильні сепаратистські тенденції. З метою централізації влади Філіпп провів ряд реформ. При царському палаці була організована військова школа для дітей знаті, у якій готували вірних придворних для служби пажами (з них формувалися загони особистої охорони та адміністрації). В той же час пажі були заручниками царя у випадку змови їхніх батьків. Філіпп II завершив розпочату Архелаєм військову реформу. Македонська армія складалася не з найманців, а з вільних людей - землеробів і пастухів, які знали, за що воюють. Філіпп II ввів нове озброєння та шикування грецької фаланги. Македонський піхотинець був озброєний шоломом, шкіряним панциром, круглим щитом, коротким мечем і довгим списом - сарисою (від 2 до 5.5 м). Нове шикування армії виглядало так: в глибину на 16 рядів (за іншими даними - від 8 до 24 рядів). Протяжність фаланги по фронту зменшувалася, якщо число рядів у глибину збільшувалося. Перші 8 рядів тримали списа двома руками, кладучи їх на плечі передніх рядів воїнів. Інші ряди тримали спис уверх і поповнювали ряди загиблих. При круговій обороні 8 задніх рядів ставали спиною до передніх. Довжина списа першого ряду була 2 м, а списи воїнів наступних рядів збільшувалися. На римського полководця' II ст. до н.е. Емілія Павла македонська фаланга справила сильне враження, і він порівнював її з "наїжаченим залізним звіром". Єдиною слабкістю фаланги було те, що бойові дії вона могла вести лише на рівнині. Філіпп II створив також рухому легкоозброєну піхоту, яка захищала фланги македонської армії, а також реорганізував кінноту, надавши їй вперше в античній Історії самостійного тактичного значення. Вона складалася з македонських аристократів, які споряджалися за свій рахунок, а її основу спочатку складали 800 гетейрів. Македонський цар відмовився від практики побудови трофея (споруда із захоплених у ворога обладунків), а переслідував суперника до повного його знищення. Були введені щоденні тренування - 50-кілометрові переходи і заборонено великі обози (один слуга вершнику і один слуга двом гоплітам). Для ведення обложних робіт були побудовані катапульти, балісти, рухомі башти та тарани. Філіпп II створив також флот, але він був ще надто слабким. Спираючись на успіхи, досягнені в царині політичного об'єднання Македонії, реформовану армію і володіючи значними матеріальними ресурсами. Філіпп II почав проводити досить продуману і майстерну зовнішню політику. Перед ним стояли два зовнішньополітичних завдання, які не змогли вирішити попередники: здобути вихід до моря та гарантувати безпеку кордонів з боку Фракії та Іллірії, що Філіппом успішно було вирішено протягом 357-356 рр. завдяки вдалим дипломатичним і військовим діям. Таким чином, до середини IV ст. до н.е. Македонія з другорядної варварської держави перетворилася у сильну державу з претензією на гегемонію в Греції. Сприяло Македонії і вигідне міжнародне становище. Міжусобні війни і внутрішні перевороти вкрай розхитали суспільно-політичний устрій полісів. З усіх грецьких держав найнебезпечнішим суперником Філіппа II були Афіни. Але в самих Афінах, як і інших грецьких полісах, було досить неспокійно. Скориставшись військовими діями між грецькими полісами, Філіпп II отримав можливість безпосередньо втручатися у грецькі справи і закріпився у Фессалії. Знаменита фессалійська кіннота увійшла в склад македонської армії. Філіпп завоював також північне побережжя Егейського моря. Було розбито сильний союз грецьких полісів на Халкідіці на чолі з містом Олінфом, яке було знишене вшент, а жителі частково страчені, а частково продані в рабство. Останній серйозний суперник, який перешкоджав зміцненню позицій Македонії у північній частині Егейського моря, був усунений. Афіни пізно зважилися надати допомогу Олінфу, хоча Демосфен переконував жителів допомогти місту. Все фракійське узбережжя від Пінди до Геллеспонту потрапило під владу Македонії. Афіни втратили всі свої опорні пункти у північній частині Егейського моря. Тому у 346 р. до н.е. за вимогою Евбула афінські народні збори вирішили почати переговори про мир з Македонією. Філіпп також був зацікавлений у юридичному оформленні своїх завоювань. АфІнське посольство поїхало в Пелу у складі адвоката Есхіна, афінського оратора Демосфена та секретаря народних зборів Філократа. У результаті переговорів між Афінами та Македонією було підписано мир, який назвали Філократовим. Під тиском Філіппа за умовами миру афіняни змушені були визнати всі територіальні і політичні зміни в Греції. Афіни зберігали за собою у північній частині Егейського моря лише Херсонес Фракійський. Між Філіппом і Афінами укладався союз. [   Pабування ворогом, що призвело до продовольчої кризи; 4) перська фінансова допомога Спарті (5 тис. талантів); 5) відсутність у афінян стійкого керівництва, авантюризм і нервовість у здійсненні військових операцій. Однак перемога Спарти не принесла нічого грецьким полісам. Замість афінської встановлювалася спартанська гегемонія. В усіх грецьких державах відновлювалися аристократичні порядки. .Ч <u P style='mso-bidi-font-weight:normal'>Одночасна загибель військових лідерів відкрила шлях до початку мирних переговорів. Селянин в комедії Аристофана "Мир" говорив про смерть Клеона як про радість для греків. Афіни були виснажені війною, і в них похитнулася віра в перемогу, а Спарта турбувалася за своїх полонених і до того ж виникли суперечки в Пелопоннеському союзі та закінчувався термін 30-літнього перемир'я з Аргосом. Навесні 421 р. до н.е. було укладено мир на 50 років, який за іменем його ініціатора було названо Нікієвим. Воюючі сторони поверталися до довоєнного становища: афіняни повинні були віддати Пілос і Керкіру, а спартанці - Амфіполь; всі полонені поверталися на батьківщину. Мир радісно зустріли жителі всіх воюючих держав. Але державні протиріччя залишалися. Спарта лише вивела з Амфіполя свої війська, але місто залишилося незалежним. Афіни ж не спішили повертати Пілос і Керкіру. Союзники Спарти були незадоволені миром, оскільки економічна могутність Афін не була підірвана, а Коринф не міг змиритися з тим, що Потідея і Керкіра афінські. Це привело до утворення антиспартанської опозиції. Еліда, Мантінея і Коринф вступили в союз з ворогом Спарти Аргосом. У Спарті швидко зрозуміли згубність цього, і 420 р. до н.е. було відновлено союз з БеотІєю. Все це свідчило про те, шо компромісний Нікіїв мир не міг бути міцним, бо по суті не вирішував жодного суперечливого питання. N PQ> Попри незгоди у вирішальні моменти вони вміли об'єднуватися і давати нищівну відсіч загарбникам. Хоча перемога показала, як багато може дати об'єднання грецьких полісів, вона не усунула протиріч, а навпаки - посилила суперництво двох найсильніших грецьких держав - Афін і Спарти. Але греко-перські війни відчутно вплинули на розвиток сфер життєдіяльності стародавніх греків, сприяли високому розквіту грецької цивілізації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:55, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Херонейська битва. Коринфський конгрес і встановлення македонської гегемонії в Греції.

Херонейська битва. Коринфський конгрес і встановлення македонської гегемонії в Греції. Таким чином, Філіпп після укладення Філократового миру отримав офіційну можливість втручатися у грецькі справи. Вирішальна битва відбулася 338 р. до н.е. біля беотійського міста Херонеї. Армія Філіппа складалася з 30 тисяч піхоти і 2 тисяч вершників. Військо союзників було дещо меншим. Правим крилом македонської армії командував сам Філіпп, лівим - його син Олександр, а в центрі стояв досвідчений Антипатр. Довгий час військове щастя не схилялося ні в одну, ні в іншу сторону. Першого вирішального успіху добився Олександр, а пізніше Філіпп, застосувавши тактику удаваного відступу, розладнав афінські ряди і одержав блискучу перемогу. У битві загинуло 1000 чоловік і потрапило в полон 2 тисячі греків. "Священний загін" фіванців бився на смерть, і на місці Їхньої загибелі пізніше було поставлено пам'ятник у вигляді лева, як символ мужності і хоробрості. "Разом із тілами загиблих при Херонеї була зарита і свобода греків", - зі смутком відзначав Лікург. Філіпп запропонував афінянам легкі умови миру, за якими вони зберігали свою незалежність, поступалися Херсонесом Фракійським, але взамін отримували м.Ороп в Беотії (що загострювало відносини Афін і Беотії); втрачали контроль над протоками; повинні були спільно з Македонією охороняти морські шляхи. Філіпп відпускав в Афіни всіх полонених без викупу і доставив для поховання загиблих воїнів при Херонеї. У знак вдячності за це Філіпп і Олександр отримали в Афінах громадянські права, а македонському царю була споруджена статуя. Уклавши мир, Філіпп на чолі своїх військ вступив у Пелопоннес, де об'єднав свої сили з загонами Аргоса і Мессенії проти Спарти, яка була позбавлена всіх своїх зовнішніх володінь. Завоювавши більшу частину грецької території і встановивши в Греції македонську гегемонію, 337 р. до н.е. Філіпп скликав у Коринфі конгрес представників усіх грецьких держав (з дипломатичних міркувань не став наполягати на присутності послабленої Спарти). На конгресі були прийняті такі рішення: - засновано Еллінський союз під гегемонією Македонії; - створено союзну раду (синедріон); - оголошувався загальний мир, безпека торгівлі і мореплавства; - заборонялися міжусобиці, внутрішні перевороти, протизаконні страти, конфіскації майна, відміни боргів, масові звільнення рабів; - від імені Греції і Македонії проголошувалася війна Персії за сплюндровані грецькі святині під час перської навали; - Філіпп обирався командуючим союзної армії (стратег-автократ); - грекам заборонялося брати участь в арміях, які воювали проти ФілІппа; - у грецьких містах розміщувалися македонські гарнізони, Коринфським конгресом закінчується історія класичного періоду в Греції. Македонія встановила гегемонію над грецькими містами, і центр грецької політики пересунувся на північ, де активно розпочалася підготовка до початку проголошеного східного походу. Філіпп запропонував персам звільнити малоазійські грецькі міста, а після відмови надіслав в Малу Азію 10-тисячне військо під командуванням Парменіона і Аттала.

Написал: 00:54, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Завоювання Олександра Македонського

Завоювання Олександра Македонського. Про східний похід Олександра Македонського писали його соратники і сучасники, історики, філософи і письменники наступних поколінь. Грандіозні завоювання, раптова смерть царя та швидкий розпад його держави незмінно привертали увагу і вимагали пояснень. Раніше за всіх описав похід супутник Олександра Каллісфен (родич і учень Аристотеля) в роботі "Роман про Олександра", в якій возвеличує гегемонію еллінів у поході. Але за останніми даними, цей твір, напевно, був написаний в Єгипті в 1 ст. н.е. невідомим автором. Філософ-кінік і географ Онесикрит написав роман "Про Олександра" в стилі опису виховання кініків. Після смерті Олександра його похід описав Клітарх. Раніше вважали, шо він запозичував матеріал у Каллісфена, однак тепер доводять, що єгипетський автор запозичив події у Клітарха. Найдостовірнішими серед творів сучасників Олександра є роботи: Хариса (церемоніймейстера при палаці Олександра), Аристобула (будівельника та інженера ) та Птолемея (єгипетського царя). Безпосередньо з часів, коли жив македонський цар, збереглося лише декілька написів, які містять постанови, закони та інші документи від його імені. Так, наприклад, діяльності Олександра в Греції присвячена промова "Про договір з Олександром", вмішена в творах Демосфена, але, очевидно, вона належить іншому оратору, його сучаснику, якого назвали Псевдо-Демосфен. Всі античні твори, присвячені походу Олександра, можна розділити на дві групи. Перша з них прославляє діяння Олександра, в значній мірі ідеалізуючи його та його діяльність. Серед них найдоброякіснішими визнаються праці Арріана, знатного малоазійського грека з Віфінії, який зробив блискучу військову та адміністративну кар'єру у римлян в середині II ст. н.е. Він написав “Анабасіс Олександра" в 7 книгах, в якому висвітлена переважно військова історія походу, та "Індія" - розповідь про повернення македонської армії з Індії, вздовж узбережжя Індійського океану до гирла Євфрату. На початку II ст. н.е. Плутарх написав біографію Олександра, де дав яскравий образ македонського царя, окреслив риси його характеру. Крім біографії, Плутарх написав невеликий твір "Про фортуну Олександра Великого”, в якому намагається з'ясувати, в чому причина успіху македонянина. До тієї ж тенденції прославляння Олександра примикає "Історична бібліотека" Діодора, у XVII книзі якої описано його завоювання і виникнення величезної монархії. Існує також негативна традиція в оцінці діяльності Олександра, корені якої, очевидно, тягнуться до його сучасників з греко-македонської опозиції. Увагу до тіньових сторін діяльності завойовника - грабунків і звірств, приділяє в "Історії Олександра Великого" римський історик середини І ст. н.е. Квінт Курцій Руф. Така ж негативна традиція щодо Олександра помітна і в 11-12 книгах «Історії Філіппа» Помпея Трога, які збереглися в скороченому викладі Юстина. Ряд цінних свідчень про діяльність Олександра Македонського містять 11-14, 15-16 книги «Географії» Страбона. Смерть Філіппа II. Проголошення царем Олександра і підготовка східного походу. Коринфський конгрес ознаменував нову фазу в історії підкорення греками народів Сходу. Неорганізований колонізаційний потік з цього часу перетворюється в організований загарбницький рух на чолі з македонським царем. Енергійні приготування до східного походу були перервані раптовою смертю Філіппа II, вбитого під час весілля своєї дочки, дорогою в театр, македонським юнаком Павсанієм. Стосовно причин смерті Філіппа існує ряд гіпотез: 1) вбивство Філіппа було організоване македонською аристократією, незадоволеною абсолютистською, диктаторською політикою царя і своїм приниженим становищем; 2) у змові взяв участь перський цар, підіславши своїх убивць; 3) вбивство було організоване шостою дружиною Філіппа II Олімпіадою з Епіра (її називали “епірська відьма"), яка хотіла розчистити шлях своєму синові Олександру до престолу. Вона сама поховала вбивцю Філіппа, надягнувши йому на голову золотий вінок; 4) це була помста Павсанія за його зґвалтування опікуном нової цариці Клеопатри Атталом. Філіпп знав про це, однак не дав ходу судовій справі, за що і поплатився. Доля істини є в кожній із гіпотез і кожна має право на існування. В особі царя загинув великий творець, який передчасно залишив своє незавершене творіння. Велич Фідіппа полягала в тому, що він ніколи не намагався випередити свій час, не вів азартної гри з неможливим і не ставив перед собою нездійсненних завдань. Він переважно намагався досягати успіху з допомогою дипломатії, пропаганди, не цурався і підкупу (“Навантажений золотом віслюк візьме найнедоступнішу фортецю”, - любив повторювати македонський цар). Філіпп був великим майстром політичної гри, він ніколи не ставив все на карту заради перемоги і намагався розв'язувати той чи інший вузол, а не рубати його з плеча. Будучи блискучим психологом, він майстерно згладжував усі шершавості, підтримував друзів, схиляв на свою сторону тих, що вагалися і, таким чином, обдурював суперника. Жоден політик у той час не володів до такої міри мистецтвом принципу "divide et impera”, не вмів так віртуозно використовувати пропаганду, ошуканство, відволікаючі маневри. Філіпп спритно і гнучко пристосовувався до ситуації, будучи то простодушним чи хитрим, гуманним чи жорстоким, скромним чи величавим, стриманим чи рішучим. Дипломатичній спритності Філіппа відповідала його зовнішня привабливість і особиста чарівність. Він прославився як блискучий оратор, гострота і блиск розуму якого викликали захоплення. Він був дотепним з греками, люб'язний з жінками, а в битвах вів усіх за собою. Зі смертю Філіппа померла і надія об'єднати грецькі та македонські серця у їхньому намаганні до спільного майбутнього. Ця ідея не знайшла ні прихильника, ні захисника в особі Олександра. Його завданням було об'єднати усі народи і країни. Про особисті якості Олександра існували і існують значні розбіжності серед дослідників. Одні схильні перебільшувати, а інші, навпаки, применшують його якості. Безсумнівно одне, що Олександр володів великим розумом, силою волі і цілеспрямованістю. Кожного разу, коли приходило повідомлення про перемогу македонян. одержану під керівництвом Філіппа, Олександр зажурено говорив своїм товаришам: "Батько все зробить до нас і мені з вами не залишиться здійснити жодного славного подвигу!" Однак уже з 340 р. до н.е. Філіпп почав залучати Олександра до державної діяльності, а 338 р. до н.е. він уже командував лівим флангом македонських військ в битві при Херонеї. При вступі на престол новому царю було всього 20 років. Філіпп з'явився світу, як великий чаклун і чарівник, а його смерть дала народам немалу спокусу позбавитися опіки і панування македонян. У Греції гегемонія Філіппа трималася на 3 стовпах: його особистому авторитетові, перемозі македонської зброї і довірі прихильників. Але після смерті царя у багатьох містах знову підняли голови патріоти полісної системи. Більшість великих полісів відмовилися визнавати Олександра. Греки знову показали свою характерну особливість - радіти завчасно, піддаватися хвилинному настрою і будувати нездійсненні плани. Вони не підозрювали, яку силу таїть у собі новий правитель. Олександр чітко зрозумів, що головне для нього запобігти створенню загальногрецького антимакедонського оборонного союзу. І зненацька важкодоступними стежками вторгся в Грецію, відновив союз з Фессалією і був обраний там пожиттєвим стратегом. Потім став табором перед Фівами і послав ультиматум Афінам. Настрахані грецькі міста підкорилися йому без бою. Олександр зібрав синедріон в Коринфі, де був визнаний гегемоном еллінів і призначений стратегом-автократом у війні проти Персії. Восени 335 р. та взимку 335/334 рр. до н.е. Олександр активно готувався до походу на персів. Момент для війни було обрано вдалий. Держава Ахеменідів переживала в той час глибоку внутрішню кризу. Території Малої Азії, Фінікії та Єгипту, залучені до середземноморської торгівлі і пов'язані з грецькими містами, тяжіли залежністю від Персії. На македонян вони дивилися, як на визволителів від перського гніту. На чолі держави стояв Дарій ІІІ Кодоман (336-330 рр. до н.е.). який вступив на престол в 43 роки, був красивим і високим, однак малоініціативним і не дуже здібним. Поступалася македонянам і перська армія. Перські воїни-селяни, набрані примусово, воювали неохоче, втікали з поля битви, не підкорялися військовій дисципліні, були гірше озброєні. Найміцнішою частиною перської армії були грецькі найманці, якими командував Мемнон. ze: 9 ;oPQ:Gautami;mso-ansi-language:UK;mso-no-proof:yes'>Але греко-перські війни відчутно вплинули на розвиток сфер життєдіяльності стародавніх греків, сприяли високому розквіту грецької цивілізації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія). Похід в Малу Азію та Сирію Навесні 334 р. до н.е., залишивши намісником Македонії і Коринфського союзу полководця Антипатра, Олександр виступив у похід з Пелли. Його армія складалася з 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч вершників. Македонський завойовник був повний рішучості не пропустити жодної дрібниці, яка могла б йому допомогти добитися перемоги. Досягнувши через 20 днів Геллеспонту, він переправився на 160 кораблях в Малу Азію і у м. Трої влаштував свято на честь Ахілла, предка македонських царів. Зміст цих урочистостей був зрозумілий усім: нащадок Ахілла продовжив справу свого предка у боротьбі проти азіатів. У Троянському храмі він забрав щит і спис, який кинув у напрямку Персії, демонструючи свою рішучість у досягненні мети. Про далекі плани Олександра свідчило те, що в поході брали участь вчені, дослідники, художники, географи і було створено відомство для управління завойованими територіями. Родосець Мемнон радив персам заманити греків в глиб Персії і методами партизанської війни розбити військо Олександра. Але сатрапи не послухалися його і, зібравши 20 тисяч піхоти та 20 тисяч кінноти, зайняли зручну позицію на крутому березі р. Гранік, яка впадала в Пропонтиду. Переправа через стрімку річку була справою досить важкою, і полководці Олександра висловилися проти наступу. Але Олександр, всупереч всім порадам, вирішив атакувати персів (червень 334 р. до н.е.) силами македонської кінноти. Збоку спочатку це виглядало, як чисте божевілля, однак стрімка атака увінчалася успіхом: частина македонської кінноти зуміла вибратися на мокрий і слизький від намулу протилежний берег, де зав'язалася кавалерійська битва, у якій ледь не загинув Олександр. Перський воєначальник Спітридат заніс над головою Олександра меч, але був вбитий списом брата годувальниці Олександра Ланіки, Клітом, на прізвище Чорний. Серед персів героїчно оборонялися грецькі найманці, однак і вони відступили з поля бою, а перемога дісталася Олександру. 2 тисячі греків-найманців, які потрапили в полон, були відправлені в Македонію для продажу в рабство. В армії Олександра загинуло 30 піхотинців і 100 вершників, родичі яких були звільнені назавжди від податків, за що Олександр отримав титул "Батько вітчизни". Перемога біля Граніка відкрила македонському царю доступ в Малу Азію. Олександр хотів відрізати Персію від моря, використовуючи антиперські настрої малоазійських грецьких міст (там, де прихильники персів були аристократами, він підтримував демократію, і навпаки). Переважна більшість міст відкривали Олександру ворота, і лише Мілет (обороною керував грек Мемнон) та Галікарнас не побажали здаватися македонянам. Ці міста були взяті приступом і всі оголошені вільними, хоча управління Малою Азією Олександр передав своєму полководцеві. Між тим, з Егейського моря приходили тривожні новини: Мемнон планував напасти на Елладу і Олександр вимушений був відіслати 1300 талантів для створення нової ескадри та організації захисту Греції з моря, де панував перський флот. Навесні 333 р. до н.е. Олександр спрямовує свою армію в Сирію, оскільки отримав повідомлення, що Дарій III зібрав величезну армію і вирушив проти македонян. Армії йшли назустріч одна одній і під час нічного переходу, рухаючись різними гірськими переходами, розминулися між собою. Лише вранці обидва царі зрозуміли свою помилку і повернули армії назад. Війська зустрілися неподалік сирійського міста Ісса (333 р. до н.е.). Хоча перська армія була численнішою, Дарій не зумів скористатися своєю перевагою. У розпал битви Олександр із загоном кінноти прорвався в центр перської армії і слабкий, нерішучий від природи, настрашений виглядом македонської кінноти Дарій втік з поля бою. Звістка про втечу стала сигналом для відступу всієї перської армії. У руки переможців потрапив величезний обоз перського царя, в якому знаходилося безліч дорогоцінностей, а також мати, дружина і дві дочки Дарія. Переможець провів ніч у шатрі перського царя серед вишуканої східної розкоші і сказав: "Ось що значить бути царемг" Крім того, у полон було захоплено Барсіну, прекрасну і розумну дочку Артабаза, вдову Ментора, а потім Мемнона, одну з найвидатніших жінок того часу, з якою Олександр не розлучався до свого шлюбу з Роксаною. Після перемоги над перським царем більшість приморських міст Сирії, Палестини і Фінікії підкорилися македонянам без бою. Навіть царі о. Кіпр з'явилися до Олександра з проханням взяти острів під своє заступництво. В травні 333 р. до н.е., під час успішної облоги Мітілени, загинув Мемнон і загроза повстань в тилу Олександра відпала. Одне лише багате фінікійське місто Тір не бажало підкоритися Олександру. Посли запропонували йому багаті подарунки в обмін на рівноправний союз і нейтралітет міста. Воно знаходилося на схилястому березі заввишки 800 м, і жителі вважали, що Олександр ніяк не зможе змусити їх здатися. Але намагаючись показати непереможність своїх військ, він почав облогу Тіра, яка тривала з січня по серпень 332 р. до н.е. Лише побудувавши з моря дамбу і підвівши стінобитні машини (плавучі тарани на кораблях), Олександр ціною великих жертв зумів оволодіти містом. Розгніваний цар наказав пограбувати місто. 8 тисяч чоловік загинуло, 30 тисяч було продано в рабство, а частина знаті була розіп'ята на хрестах. Похід успішно тривав, і надії греків на загибель Олександра не справдилися. У цей час Дарій III прислав до Олександра своїх послів, пропонуючи укласти мир. Він обіцяв македонському царю всю Азію, аж до Євфрату, і руку своєї дочки. Найближчий сподвижник Філіппа Парменіон сказав Олександру: "Якщо б я був Олександром, я б прийняв пропозиції Дарія”. "Якщо б я був Парменіоном, -швидко перебив його Олександр, - я би теж їх прийняв!" Він вирішив відповісти Дарію зовсім в іншому тоні - гордовито: "Ваші предки вторглися в Македонію та іншу Елладу і спричинили нам багато зла, хоча ми не завдали їм ніякої образи. Я, керівник еллінів, бажаючи покарати персів, вступив в азію. .. Я переміг спочатку твоїх полководців, а тепер тебе і твоє військо і володію цією землею... А якщо в майбутньому ти знову захочеш звернутися до мене, то повинен писати мені не як рівний до рівного, а як підданий до пана" [Арріан. Похід Олександра, II, 15-16). Хоча це був перший симптом протиріч між Олександром і його полководцями, стало зрозумілим, що він планував завоювати всю Перську державу. Похід в Єгипет і Персію Взявши після облоги найбільше місто Палестини Газу, обороною якого командував перс Батіс, один із відданих сподвижників Дарія, Олександр вирушив до Єгипту, населення якого з радістю сприйняло його як визволителя від перського гніту. Сатрап Єгипту Мазей без перешкод впустив Олександра в Єгипет: у м. Мемфісі йому поклали на голову подвійну корону фараона, передали країну, військо і скарбницю. Олександр з підкресленою увагою ставився до моралі, звичаїв і релігії єгиптян. Він відвідав оазис Аммона, де передав жерцям багаті подарунки І удостоївся імені Зевса-Аммона. З тих пір Олександр став охоче говорити про своє божественне походження і не дивувався, коли його називали богом. З метою розширення міжнародної торгівлі Єгипту цар вирішив заснувати нову гавань на узбережжі Середземного моря. Олександр вибрав ділянку землі у районі західної частини дельти Нілу і заснував там 332 р. до н.е. місто Александрію при Єгипті, яке він мислив зробити столицею своєї майбутньої світової держави. Сама назва міста повинна була підкреслювати, що воно є самостійним. Місце було вибране настільки вдало, що не минуло й 50 років, як Александрія стала багатолюдним і процвітаючим містом. У травні 331 р. до н.е. Олександр, залишивши двох стратегів-греків правити в Єгипті, вивів свої війська з долини Нілу і повів в Передню Азію та Месопотамію. Шлях через пустелю був надзвичайно важким, тому переходи здійснювалися лише вранці і вночі. Форсувавши річку Тигр, Олександр вторгся в центральні райони Персії, де планував дати вирішальну битву перському царю. Македонянин свідомо дав Дарію майже дворічну перерву, щоб згодом одним ударом розправитися з ним. ДарІй III за два роки провів переозброєння своєї армії, збільшивши довжину мечів і списів, але майстерності володіння цією зброєю у воїнів ще не було. Він виписав також з Індії 15 слонів і виготовив 200 бойових колісниць з серпоподібними мечами. Від полонених Олександр дізнався, що головні сили персів розмістилися табором на рівнині поблизу Гавгамел. Сто­совно кількості перської армії існують різні точки зору: мільйон піхоти і 40 тисяч вершників; за іншими даними - 40 тисяч піхоти і 45 тисяч кінноти. Але, вірогідніше за все, армія Дарія налічувала 80 тисяч воїнів різних національностей. Гавгамельська рівнина давала йому можливість розвернути всі свої бойові сили, особливо численну кінноту. Однак перси програли, а Дарій втік. Битва при Гавгамелах, чи Арбелах, остаточно підірвала могутність Перської держави. Армія була деморалізована і розбита, а набір нового війська був неможливим, бо пригноблене населення не бажало воювати за персів. З невеликим загоном своїх військ Дарій втік у Мідію, а Олександр пішов на південь пожинати плоди перемоги. Вавилон, центр Перської держави, і Сузи, прекрасна резиденція царів. - здалися йому без бою. Сатрапом Вавилона було призначено перса Мазея, шо стало початком призначення на виші посади представників східної знаті, до яких попервах висування приставлялися македонські стратеги. У середині грудня 331 р. до н.е. Олександр виступив із Суз у провінцію Персиду - вотчину перських царів і захопив головні міста ~ Персеполь і Пасаргади. В головних містах Персії Олександр захопив величезну здобич: лише для того, щоб вивезти дорогоцінності з Персеполя, потрібно було 10 тисяч пар мулів і 3 тисячі верблюдів. Коли Олександр у Персеполі вперше сів на трон Ахеменідів, щоб прийняти присягу від нових підданих, його друг, коринфянин Димарат, встав і сказав зі сльозами на очах: "О, якої радості були позбавлені елліни, які загинули на полі бою до того, як змогли побачити Олександра на троні Дарія." Тепер настав для греків день помсти за спустошливі походи Дарія і Ксеркса, в результаті яких були зруйновані грецькі міста і храми. Тому Олександр наказав підпалити царський палац в Персеполі. Не відомо, чи це була свідома і обдумана жорстокість, чи цар піддався порадам своїх сотрапезників, але перед зруйнуванням Олександр сказав: "Я хочу покарати персів за спалення Афін, за грабежі і розорення еллінських храмів; я хочу помститися Їм за все зло, яке вони спричинили". Правда, Клітарх повідомляє, що ідея підпалення палацу належала прекрасній гетері Таіс під час царського банкету. Однак така версія не є достовірною. Це був час найвищого успіху Олександра. До того ж влітку 331 р, до н.е, Антипатр завдав поразки під Мегалопелем енергійному царю Спарти Агісу III і тил македонського царя був повністю безпечним. У зв'язку з цим Олександру було надіслано 15-тисячне поповнення з Македонії під командуванням Амінти. Після 4-місячного перебування в Персеполі Олександр наприкінці квітня 330 р. до н.е. вирушив в Мідію, щоб переслідувати Дарія, який почав збирати сили для нової боротьби. Але вплив перського царя було підірвано і ходили чутки, нібито Дарій готується розпочати переговори з Олександром. Тому сатрап Бактрії Бесс, сатрап Фрахозії і Дрангіани Барзаєнт та начальник "безсмертних", хіліарх Набарзам захопили Дарія і повезли з собою на схід. Отримавши повідомлення про це, Олександр на чолі загону з 500 вершників кинувся у погоню за змовниками. Перси прийняли цей загін за авангард македонської армії і вбили Дарія, проткнувши його списами. Смертельно пораненого перського царя знайшов на колісниці македонський воїн на ім'я Полістрат. Так, одинокий, в пустелі, вбитий своїми підданими, помер Дарій III, який колись володів величезною державою. Він заслуговував кращої долі: благородний і милосердний повелитель, вірний і повний любові до своїх підданих, справедливий і урівноважений, він користувався пошаною і любов'ю всього свого оточення і підданих, для яких міг би бути прекрасним царем у спокійніші часи. Олександр, підійшовши до тіла Дарія, покрив його своєю пурпуровою мантією і наказав перевезти в Персеполь та поховати в царській гробниці. Сатрапи бажали продовжувати боротьбу, але, вбивши Дарія, вони надали Олександру послугу. До цього він в очах місцевого населення був узурпатором, а тепер зміг виступити в ролі захисника честі "мученика-царя", його наступником. Після смерті Дарія Олександр став вважатися законним царем Азії, більша частина перських вельмож принесла йому присягу вірності, а продовження походу мислилося як помста за свого "бідного брата", який був похований з усіма царськими ритуалами і пишністю. Похід в Середню Азію та Індію Олександр спрямував свою армію в Бактрію проти Бесса. Бесс був людиною, схильною до красивого жесту, голосних промов і показної самовпевненості; умів залучати до себе людей, але не вмів їх утримувати. Йому не вистачало плану дій, і він став жертвою власної вичікувальної позиції. Бактрія підкорилася Олександру без бою, оскільки Бесс втік в Согдіану. Він планував відступити в глиб країни і набігами вимотувати Олександра. Ця тактика позбавила його соратників, і місцева знать вирішила видати Бесса, не маючи зацікавлення у підтримці перського сатрапа, і той був відправлений до Олександра, "як визволителя" народів Середньої Азії, в кайданах і з ланцюгом на шиї. Македонський цар наказав обрізати йому ніс і вуха, а потім відправив в Екбатани, щоб четвертувати його на очах у мідян і персів. Місцева знать продовжувала чинити опір Олександру, оскільки він почав жорстоко розправлятися з тутешнім населенням, підтверджуючи приказку, що "рука, яка тримає меч, не дуже придатна для потиску руки'': наказав стратити 22 тисячі горців, які вбили декількох македонян, що шукали провіант; перебив населення всього міста за те, що воно було нащадком мілетського роду, який передав Ксерксу скарбницю Дельфійського храму; відбирав запаси продовольства, худоби і коней; залишав свої гарнізони у новостворених містах, які розправлялися з місцевим населенням. На чолі масового виступу проти греко-македонських загарбників став согдійський вельможа Спітамен, який у серпні 329 р. до н.е. розпочав активну боротьбу проти Олександра. Македонський цар відправив для захоплення 5-и повсталих поселень 5 загонів, які з великими труднощами взяли їх, вбиваючи чоловіків і продаючи в рабство жінок. Така політика привела до перетворення виступу вельмож у повстання всенародного характеру. І лише в кінці 328 р. до н.е., після жорстокої боротьби, розбитий македонянами Спітамен втік до кочівників (скіфів або массагетів), вожді яких, боячись Олександра, вбили согдійського вельможу і відправили йому його голову. Після цього Олександр міняє свою політику і веде себе так, як в Єгипті. Він навіть помилував 30 засуджених до смерті місцевих вельмож за обіцянку підкоритися йому. Після смерті Дарія політика Олександра була спрямована на пробудження різноманітних сил Сходу, оскільки це було необхідно для створення майбутньої імперії. Ідея імперії привела до того, що у придворний етикет стали проникати східні елементи. Олександр одягав на голову царську діадему і користувався царською печаткою для наказів. Він наближував до себе східну і перську знать, щедро винагороджуючи її, що викликало незадоволення у еллінів зростанням ролі варварів при дворі. Цар увів пишний церемоніал при дворі і вимагав від своїх друзів його виконання. Особливе невдоволення викликало введення Олександром звичаю проскінези (звичай колінопреклоніння з наступним поцілунком). Що було природним для жителів Сходу, які вірили у боже походження царя, того не могли сприйняти греки і македоняни, які і перед богами рідко схилялися (лише при великих нещастях). Цар для них був першим серед рівних. Через те цьому звичаєві елліни противилися і Олександр вимушений був відмовитися від проскінези. Македонського царя манила ідея дійти до Східного океану. За межами Перської держави знаходилася Індія, володіння індійських царів (раджів), які постійно ворогували між собою. Цим скористався Олександр і після підкорення Бактрії і Согдіани у травні 327 р. до н.е. здійснив похід в Індію. Деякі з раджів перейшли на сторону Олександра. Розпочинаючи похід, Олександр не мав реальних уявлень про Індію, яка здавалася йому казковою країною, що завжди вабила його. Навесні 326 р. до н.е. Олександр перейшов річку Інд через побудований Гефестіоном міст. У долині річки його особливо вразили індійські факіри, аскети і пустельники. Двох він запросив навіть до свого двору: один з них за будь-якої погоди лежав на голій землі, а інший цілими днями стояв на одній нозі, тримаючи в руках жердину для балансування. У Північній Індії найсильнішим суперником Олександра був цар Пор, який використовував у своїй армії бойових слонів. У битві біля Гідаспу македоняни знайшли спосіб боротьби зі слонами: вони підкрадалися ззаду і перерізали сухожилки передніх ніг слонів. За перебільшеними даними, суперник втратив у битві 3 тисячі вершників і 20 тисяч піхотинців, а сам Пор поранений потрапив у полон. Олександр здивувався гігантському зросту войовничого царя (1 м 93 см) і поводився з ним по-царськи, не лише залишивши йому володіння, але значно збільшивши їх. На р. Гідасп він заснував два міста: на західному березі Букефалію (на честь свого бойового коня, який здох від старості), а на східному - Нікею (в честь перемоги). Після короткого відпочинку Олександр продовжив свої завоювання на сході, дійшовши до р. Гіфасис. Продовжувати подальші військові дії стало неможливим, оскільки розпочався сезон тропічних дощів (70 днів), розливів рік, а армія страждала віл укусів отруйних змій (довелося навіть створити лазарет з індійських лікарів для боротьби з укусами). Македоняни почали хворіти на малярію та інші хвороби. Армія зменшувалася чисельно і перетворювалася у брудний, змучений натовп, одягнений в індійські ганчірки; "Лише небагато македонян залишилося в живих. Але й вони були близькими до повного відчаю... Копита коней стерлися від далеких переходів, численні битви притупили зброю воїнів. Грецької одежі ні в кого не збереглося, лахміття варварської і індійської одежі, як-небудь скріплені одне з одним, прикривали покриті шрамами тіла завойовників... Уже 70 днів з неба лили страшенні дощі, що супроводжувалися вихорами та бурями". [Квінт Курцій Руф. Історія Олександра Македонського, IX, 2; Діодор. Історична бібліотека, XVII, 94]. Олександр докладав максимум зусиль, щоб переконати солдат продовжувати похід, але зумів домогтися лише того, що назад у Вавилон армія поверталася південними районами Перської держави. Енергія македонського царя допомогла за декілька місяців побудувати величезний флот: 80 військових і 200 транспортних кораблів. У листопаді 326 р. до н.е. армія була посаджена на кораблі під командуванням Неарха і через 9 місяців прибула у гирло р. Інд. Народи по обидва боки річки підкорилися добровільно або після короткої боротьби. Лише войовничі маллійці дали серйозну відсіч. При облозі найбільшого їхнього міста Олександр ледь не загинув: залишився разом з трьома старими воїнами на стіні оточеного міста, відрізаний від своїх; його врятували, але стрілою буди пробиті легені царя і він ледве вижив. У гирлі р.Інд Олександр побудував фортецю, гавань і верф. Після цього армія розділилася на дві частини: флот під командуванням Неарха досліджував морський шлях до Перської затоки, а Олександр повів свою армію сухопутним шляхом через пустелю Гедрозію (сучасна Белуджистан). Ця частина війська повинна була йти 60 днів по спекотливій, безводній пустелі; в армії зникла будь-яка дисципліна, почалися епідемії; зв'язок з флотом було втрачено; провідники заблудилися, і здавалося, шо армія загине. Але через 3 місяці обидві частини армії дійшли до Перської затоки. Були влаштовані грандіозні святкування, розваги, ігри, змагання і пиятика – Плутарх писав: "Тут не можна було побачити ні щита, ні шолома, ні сариси (списа). Всю дорогу солдати черпали вино з великих бочок бокалами і коринфськими кубками та пили за здоров'я один одного. Одні продовжували йти вперед, інші падали на землю. Повсюдно лунали звуки дудок і флейт, спів і гра на арфі та виднілися п'яні жінки. Здавалося, що сам Діоніс бере участь у цій процесії і супроводжує її"(0лександр Великий, 63). Закінчення походу, смерть Олександра і розпад його світової імперії. Наприкінці 325 р. до н.е. десятирічний похід Олександра Македонського був завершений: армія повернулася у Вавилон. Тепер перед творцем світової держави стояло завдання привести до порядку завойовані території, організувати управління землями, країнами і народами. Похід Олександра мав винятково важливе значення для подальшого розвитку елліністичного світу. В результаті греко-македонської експансії на схід відкрилися нові шляхи для швидкого зростання продуктивних сил. На всьому шляху македонської армії, на перехресті караванних доріг виникали нові міста (їх було засновано біля 70), деякі існують і до сьогоднішнього часу. У створених містах селилися не лише військові гарнізони, а осідало і мирне населення - купці і ремісники грецьких та інших національностей. У зв'язку з цим торгівля і ремесло отримали новий імпульс для свого розвитку. Кількість грошей значно збільшилася у результаті введення в обіг значної маси перських скарбів. Золото і срібло, яке лежало у царських сховищах, було перекарбовано в монети і також введено в обіг. Походи Олександра до певної міри сприяли подоланню тієї кризи, яку зазнали грецькі міста в IV ст. до н.е. Для збіднілого грецького населення відкрилися нові центри і нові землі для застосування їхньої енергії, в які у величезних кількостях скерувалися колоністи з грецьких полісів. Важливу роль східний похід відіграв і в культурному відношенні. Він збагатив науку і мистецтво масою нового матеріалу, оскільки являв собою добре споряджену експедицію. Сподвижники царя і вчені, залучені до походу, вели записи подій проводили обстеження місцевості, збирали рідкісні екземпляри тварин і рослин. Особливо багато було зібрано матеріалу з географії, ботаніки та зоології. Масштаби створеної держави Олександра насправді були вражаючими. Філософ, а пізніше глава АфінськоЇ держави Деметрій Філерський писав: "Якщо б 50 років тому який-небудь бог передбачив майбутнє персам, чи перському царю, чи македонянам, чи царю македонян, невже вони повірили б, що нині від персів, яким був підвладний майже весь світ, залишиться одне ім'я і що македоняни, котрих навряд чи хто знав на ім'я, будуть тепер володарювати над світом? Воістину непостійна наша доля. Все влаштовує вона всупереч очікуванню людини і проявляє свою могутність у чудесному. І тепер, як мені здається, вона лише тому передала македонянам щастя персів, щоб показати, що і останнім вона дала всі ці блага лише у тимчасове користування, поки побажає розпорядитися ними інакше" [Полібій. Всесвітня історія, XXIX, 21). Слова Деметрія про неміцність Македонського царства справдилися. Держава Олександра була величезною, але строкатою, це було об'єднання різноманітніших країн і народів, досягнуте силою зброї, а сполучною ланкою була особистість самого Олександра, який, відчуваючи внутрішню слабкість держави, вживав різноманітні заходи для її зміцнення. Олександр не заспокоювався на досягнутих успіхах. Важко сказати, наскільки достовірними є свідчення про подальші плани Олександра. Однак у Вавилоні і Сузах йшла підготовка до нового походу у напрямку Аравії або Західного Середземномор'я. Новий похід вимагав створення нової армії, оскільки від старої залишилося лише 13 тисяч піхотинців і 2 тисячі вершників, з них всього 5-6 тисяч македонян, а інші - грецькі найманці. Для поповнення своєї армії Олександр включив до неї 50 тисяч східних воїнів. Тому македоняни складали лише 1/14 частину 70-тисячної армії Олександра, для переправи якої через Середземне море було наказано побудувати на р. Тигр 700 кораблів. З Суз в Грецію були послані гінці, що вимагали надавати Олександру почесті, як богу. Навесні 323 р. до н.е. до нього прибули гінці окремих держав, а не всього союзу, щоб вітати його, як бога. 30 травня Олександр влаштував прощальний банкет на честь адмірала Неарха, який повинен був відправитися до берегів Аравії. Після його закінчення фессалієць Мідій, один з друзів Олександра, попросив його взяти участь у невеличкому застіллі у себе вдома. Олександр не міг відмовити у проханні другові: він сам був веселим співбесідником і охоче просиджував в колі друзів до глибокої ночі, не знаходячи, однак, особливого задоволення у пиятиці. Пізно вночі він повернувся додому уже нездоровим. Щоденні прийоми ослаблювали організм в умовах лихоманково-спекотної Месопотамії. Крім того, він переніс тяжкі поранення. Душевні потрясіння останніх місяців (бунт в Опісі, смерть найближчого друга Гефестіона) посилювали хворобу. З кожним днем він слабшав, а коли 7 червня воєначальники зібралися до нього, він уже не міг говорити. Всі македонські воїни чередою пройшли мимо помираючого Олександра, який, ледь піднявши голову, кожному з них протягував руку і посилав прощальний погляд. Короткі перерви між приступами хвороби вказують, що цар захворів найтяжчою формою малярії. Була й інша хвороба: чи то запалення легенів, чи викликана малярією швидкоплинна лейкемія (білокрів'я), тому що у хворого не припинявся жар. Існувала версія і отруєння Олександра на банкеті у молодшого сина Антипатра Іолла. Він і його батько отримали наказ залишити Македонію і прибути у військо для нового походу. Але батько все ж таки залишився, а Іолл, прибувши у Вавилон, влаштував грандіозний банкет на честь Олександра. Однак, вірогідніше за все, основною причиною смерті царя була все ж таки важка хвороба. Ввечері 28 дейя (приблизно 11, а за іншими даними, 13 червня) Олександр помер у розпалі підготовки до нового походу, на вершині успіху. В спекотний літній день 13 червня 323 р. до н.е. (на 33 році життя) у дорогому оздобленні у Вавилонському палаці Навуходоносора лежав він, і його вже ніщо не хвилювало – ні нові походи, ні битви, ні світове панування, до якого прагнув. Цілих 30 днів його тіло залишалося без поховання. Воно збереглося лише тому, що своєчасно було кинуто в мед, який має властивості бальзаму. Сподвижники царя в суперечках за владу забули поховати свого нещодавнього кумира. Тільки коли пророк Аристандр оголосив, нібито боги відкрили йому, що країні, яка прийме тіло царя, призначено щастя і процвітання, почалися суперечки за його тіло. Птолемей, майбутній правитель Єгипту, вкрав тіло і перевіз його в Александрію. Пердікка, якому Олександр до смерті передав царський перстень, переслідував викрадача. Птолемей позбувся переслідувача, зробивши ляльку, схожу на Олександра, вбрану в царське плаття, та носилки з слонової кістки, а його тіло повіз глухими дорогами без почту. Пердікка дуже пізно зрозумів обман, а правитель Єгипту так старанно поховав царя, що і зараз його могилу не можуть знайти.

Написал: 00:53, 19 Июнь 2009
Коментарии (2) | Добавить коментарий | Ссылка

Боротьба між нашадками Олександра Македонського.

Боротьба між нашадками Олександра Македонського. Після раптової смерті Олександра єдиною організовуючою силою залишилася армія, в середовищі якої теж не було єдності, як і серед полководців-друзів і охоронців царя, переважно македонського походження. Після смерті Олександра воєначальники почали радитися між собою про успадкування престолу. Одні пропонували малолітнього сина Олександра, Геракла, народженого від нерівної з ним за походженням персіянки; інші - недоумкуватого зведеного брата Олександра, Аррідея; треті - сина Олександра і Роксани, який повинен був народитися. Після тривалих суперечок дійшли згоди, що царем під іменем Філіппа буде визнано Аррідея, який повинен поділитися царством з сином Роксани. Останній народився через 2 місяці і його теж проголосили царем під іменем Олександра. Регентом царів проголосили авторитетного охоронця Олександра Великого Пердікку, який був і верховним сатрапом Азії. Верховним стратегом Європи (Македонія, Греція, Фракія) залишився Антипатр. Антигон, окрім Фригії, отримав Памфілію і Лікію, Евмен - Пафлагонію і Каппадокію, Птолемей Лаг - Єгипет, Лісімах -Іонію. Селевк - Вавилонію. Смерть Олександра стала приводом до зростання антимакедонського руху, який привів до Ламійської війни (323-322 рр. до н.е.) - за назвою міста, де зосереджувалися військові дії. У битві біля Гераклеі у ФессаліЇ Антипатр зазнав поразки і вимушений був переховуватися у м. Ламії. Але скоро, отримавши підмогу, він завдав грекам поразку у битві біля Краннона (322 р. до н.-е.), де загинув оратор Гіперид, а Демосфен вимушений був тікати з Афін і покінчити життя самогубством. Лише о. Родосу вдалося зберегти проголошену незалежність. Для очищення полісів від "неспокійних'' бідних елементів Антипатр наказав виселити афінських жебраків у Фракію, де їх наділили землею. Політичні права в Афінах отримували лише ті, хто володів майном на суму не менше 2 тисяч драхм. У період придушення антимакедонських повстань розпочалися міжусобні війни між полководцями – нащадками (по-грецьки діадохами) Олександра, а потім між їхніми нащадками – епігонами (букв – народжений після, у переносному сенсі – послідовники якогось напрямку, які не володіють творчою самостійністю). Пердікка намагався поставити себе вище інших діадохів, але ті, маючи свої збройні сили, не виконували його наказів. 321 р. до н.е. він почав військові дії проти єгипетського сатрапа Птолемея, який проводив самостійну політику, однак не зміг форсувати східний рукав Нілу. Війна затягнулася, і Пердікка влітку 321 р. до н.е. був вбитий у власному таборі своїми підлеглими воєначальниками, які не бажали затяжної війни. Після смерті Пердікки діадохи наново розділили між собою сатрапії, однак мир не наступив, і між ними почалися міжусобні війни. В Європі після смерті 319 р. до н.е. Антипатра розгорілася боротьба між його сином Кассандром і призначеним царським регентом старим полководцем Полісперхонтом, який з метою забезпечення собі підтримки греків висунув гасло "Звільнення Еллади". Однак це не допомогло йому, і Кассандр відновив свій вплив в Афінах, встановивши режим поміркованої олігархії на чолі з Деметрієм Фалерським, влада якого протрималася в Афінах 10 років. В азіатській частині імперії після смерті Пердікки наймогутнішим став обраний ліадохами на пост "на­чальника Азії" Антигон Одноокий, який підкорив собі Месопотамію, Сирію і більшу частину Малої Азії. Тоді інші діадохи (Лісімах, Селевк, Птолемей і Кассандр), боячись його посилення, створили проти нього коаліцію. Розпочалися жорстокі сутички, але до 311 р. до н.е. сили сторін були настільки виснажені, шо це змусило їх укласти мирний договір. За роки міжусобиць в Македонії був убитий цар Філіпп Аррідей, а 309 р. до н.є. перервався рід Олександра – за наказом Кассандра були вбиті Роксана і її син, що порушило угоду 311 р. до н.е. Але відтепер боротьба йшла між самостійними правителями. 307 р. до н.е. син Антигона Деметрій захопив гавані Афін - Пірей і Муніхію, і в місті було відновлено демократичний устрій. На честь Деметрія і його батька були споруджені золоті статуї, встановлено їхній культ як богів-рятувальників. Будучи прекрасним організатором-винахідником обложних машин, Деметрій проявив себе і при захопленні в 306 р. до н.е. о. Кіпр. За перемогу над Птолемеєм при облозі кіпрського м. Саламін він отримав прізвисько Поліоркет (Містообложувач). Услід за цим Деметрій з батьком проголосили себе царями, а за ними так само зробили Птолемей, Селевк; Лісімах і Кассандр. Однак лише Антигон з сином продовжували спроби встановити контроль над усією імперією, інші бажа­ли зміцнити владу тільки над своїми країнами. 305-304 рр. до н.е. Антигон безуспішно намагався захопити Єгипет і тоді вирішив нанести удар по його союзнику - острову Родос. 40-тисячна армія Деметрія почала облогу добре укріпленого міста. При облозі використовувалися десятки тисяч людей, в тому числі піратів, була споруджена нова обложна машина - гелеполіс (яка завойовує міста). Однак Родос відстояв свою свободу, хоча й вимушений був укласти союз з Антигеном, видати заручників і допомагати у боротьбі проти інших держав, за винятком Єгипту. Повернувшись в Елладу, Деметрій зайняв Пелопоннес і відновив Коринфський союз, проголосивши себе гегемоном Еллади. Наступальна політика Деметрія і Антигона знову змусила виступити проти них інших царів. Влітку 301 р. до н.е. біля м. Іпс у Фригії (Мала Азія) відбулася одна з найкровопролитніших битв античності між Антигеном з Деметрієм та коаліцією у складі Селевка, Лісімаха і Кассандра (Птолемей, будучи надто обережним, участі не брав). Деметрій зі своєю кіннотою на флангові почав тіснити суперників, але захопившись їх переслідуванням, відірвався від основних сил. Селевк ввів у бій 500 бойових слонів, отриманих від індійського царя Чандрагупти в обмін на повернення Індійських територій, захоплених ще Олександром, і Антигон не лише зазнав поразки, але був убитий, а Деметрій врятувався втечею. Після цієї битви спроби відновлення імперії надовго припинилися. Імперія Антигона суттєво зменшилася, і більша її територія потрапила до рук Селевка (Сирія, Північне Межиріччя) та Лісімаха (значна частина Малої Азії). Деметрій, втративши надії утриматися в Азії, знову з'явився в Елладі, оточив Афіни, де при владі знаходився тиран Лахарес, і змусив місто капітулювати. 298 р. до н.е. після смерті Кассандра у міжусобну боротьбу його синів втрутилися Деметрій і цар Епіра Пірр, який захопив декілька областей Македонії, а Деметрія було проголошено царем. Однак влада Деметрія над Македонією виявилася неміцною. 288 р. до н.е. Лісімах і Пірр вторглися в країну, жителі якої перейшли на їхню сторону, і Деметрій вимушений був втікати, а Македонія поділялася між Пірром і Лісімахом. Деметрій, перетворившись у царя без держави, з армією і флотом проник у володіння Селевка, але і тут не досяг успіху і, захворівши, змушений був здатися на милість ворога. 283 р. до н.е. Деметрій помер у полоні в Селевка. Більше всього від падіння Деметрія виграв Лісімах. 285 р. до н.е. він вигнав Пірра і оволодів Македонією, контролював Фригію і більшу частину Малої Азії. Лісімах правив енергійно і владно: обкладав міста податками, підтримував тиранів і олігархів, проводив політику укрупнення полісів, не зважаючи на інтереси жителів. Так, за наказом Лісімаха м.Ефес було перенесено на нове місце, ближче до моря. На Херсонесі Фракійському була розмішена нова столиця держави - Лісімахія. Спроби Лісімаха захопити Фракію зустріли рішучий опір фракійців і гетів. Неміцним було внутрішнє становище держави. Приводом до посилення незадоволення була страта за наказом Лісімаха його сина Агафокла, здібного полководця. Цим скористався інший діадох - Селевк, який залишився в живих (Птолемей помер ще в 283 р. до н.е.), і вирушив на володіння Лісімаха. 281 р. до н.е. в битві біля Корупедіона ("долина діви") в Лідії останній був розбитий, сам загинув, а його держава розпалася. Бажаючи ще більше розширити масштаби своєї держави, Селевк переправився в Європу для завоювання Македонії, однак в 280 р. до н.е. був убитий поблизу Лісімахії сином Птолемея Лага Птолемєєм Керавном, який втік з Єгипту в Македонію, де при підтримці армії був проголошений царем. Але навесні 280 р. до н.е. у Фракію і Македонію вторглися племена кельтів-галатів, які при першій же зустрічі розбили македонську армію, а Птолемей Керавн загинув. Македонський престол знову став вакантним. Кельтські племена 279 р. до н.е. підійшли до Дельф, і лише ціною великого напруження сил грецькі міста відбили навалу варварів. Особливо важливу роль у перемозі відіграли етолійці. 277 р. до н.е. вирішальної поразки кельтам при Лісімахії наніс син Деметрія Антигон Гонат, який через рік (276 р.) при допомозі армії був проголошений македонським царем. Боротьба з галатами у Малій Азії затягнулася майже на 2 роки, оскільки Антіох І Селевкід воював у Сирії з єгипетським царем Птолемеєм II. І лише після перемінних успіхів у боротьбі з Єгиптом Антіох у 275 р. до н.е. остаточно розбив кельтів-галатів. Таким чином, бурхлива переломна епоха становлення елліністичних держав була в основному завершена, як і боротьба діадохів. З імперії Олександра виділилися три великих держави: Єгипет [царство Птолемеїв) з територією 150 тис. км2, держава Селевкідів (Сирія) площею в 3 млн. км2 і власне Македонія з територією 75 тис. км2. Ѕ PQзації V-VІ ст. до н. е. мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:52, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Міжнародні відносини в Західному Середземномор'ї в VIII - ІІІ ст. до н. е.

Міжнародні відносини в Західному Середземномор'ї в VIII - ІІІ ст. до н. е. Важливою сторінкою міжнародних відносин у Західному Середземномор'ї був процес виникнення грецьких та фінікійських колоній та подальше протиборство еллінів, фінікійців та римлян за панування в цьому регіоні. У другій половині II тисячоліття до н. е. ахейці почали засновувати торгові факторії й колонії на півдні Апеннінського півострова та на півдні Сицилії, на Еолійських островах та в Сардинії, в Кампанії та притибрській зоні. Наприкінці ІХ - на початку VIII ст. проникнення на Сардинію почали фінікійці; на південних берегах острова вони заснували свої факторії й колонії, прагнучи встановити торгові зв'язки з Іберією й континентальною Європою. У VIII ст. до н. е. в Італії (назва Італія (від vituli – молоді бики, сини Бога-бика) позначала спершу південно-західний край п-ва, згодом усі землі до Альп) та Сицилії виникли грецькі колонії: близько 750 p. до н. е. евбейцями були засновані Куми в Кампанії (біля Неаполя), близько 733 p. - Сіракузи в Сицилії, 706 p. - спартанський Тарент (південно-східне узбережжя Апеннін). З VI ст. до н. е. розгорнулася інтенсивна колонізаційна діяльність Картагена в Західній Сицилії, на Корсиці; картагенці намагалися закріпитися й на італійському березі. До того часу, поки в Західному Середземномор'ї було ще багато вільного простору, зовнішня експансія Риму й Картагена не перетиналися, а тому римляни й картагенці не вступали в конфлікт і погоджували свої інтереси шляхом укладання договорів. Договіри між Римом і Картагеном укладалися 509, 348, 306 i 278 pp. до н. е. Вони сприяли підтримці мирних відносин між ними. Найдавніший період римської минувшини в історичній науці прийнято називати царським. Останнім царем Риму, за античними письменниками, був Тарквіній (535-510). Він зміцнив становище Риму в міжнародних справах не лише війнами, але й дипломатичним шляхом: уклав союз з естами, поновив договори з етрусками, налагоджував відносна зі знаттю латинських міст. При цьому якщо з латинами відносини будувалися "з позиції сили", то з етрусками - на основі рівності. З переможеними містами в Італії Тарквіній укладав договори; є дані про укладення договору з Картагеном. У 40-х роках IV ст. до н. е. римляни впритул зіткнулися з кампанцями й самнітами у боротьбі за родючу Кампанью. Римляни зуміли утвердитися в Кампаньї й встановили свою гегемонію в Лації, нав'язавши "союзницькі" договори підкореним землям. На початок ІІІ ст. Рим став відігравати домінуючу роль в Італії. Сфера впливу Риму поширилася не лише на Кампанью, а й на Апулію та Умбрію. Однак небезпечним супротивником римлян були галли. Галли були пришельцями й вигнали етрусків з долини р. По. Поширюючи свої завоювання, вони 387 р. до н. е. здобули перемогу над римлянами і їхніми союзниками. Тільки напад венетів на їхню територію змусив кельтів повернутися додому і врятував Рим. 357-345 pp. до н. е. кельти вдруге наближаються до кордонів Лаціуму, але побачивши зміцнення сили Риму, укладають з ним мирний договір 329 р., який зберігав силу до 299 p., коли в долині р. По з'явилися нові полчища галлів (кельтів). У ході ІІІ Самнітської війни (298-290 pp.) створилася сильна коаліція з галлів, етрусків та умбрів. Після того, як римляни вторглися до Етрурїї, етруски вийшли з гри, уклавши союз із Римом. Зазнали поразки також галли й самніти. Галлів було відкинуто на північ. 295 p., об'єднавшись з самнітами, галли завдають поразки римлянам. Але римляни, зібравшись з силами, розбивають дощенту римські й галльські війська біля Сентинума. 284 р. кельтське плем'я сенонів взяло в облогу Арреціум. У ході боїв римляни зазнали поразки, а римських послів, посланих для переговорів, було вбито. Обурені зухвальством сенонів, римляни виступають у похід і завдають сенонам поразки. Кельтам було завдано поразки й наступного року, і вони були вимушені 282 р. укласти мир. Римляни закріпили свою перемогу й утвердилися в підкорених областях. Протягом сорока п'яти років, як повідомляє Полібій, галли перебували в спокої, дотримуючись миру. Новий похід галлів розпочався 236 р. до н. е., але він закінчився невдачею внаслідок міжусобної війни. 225-222 pp. до н. е. римляни знову вели війну з галлами, вона була найважчою від усіх попередніх. Готуючись до цієї війни, римська дипломатія доклала всіх зусиль для того, щоб не допустити виступу галльських племен спільним фронтом. Цього їй вдалося досягти: племена венетів і ценоманів виступили в союзі з римлянами. Тому племена боїв та інсубрів, які 225 p. вирушили з долини Рони та з Альп в похід проти римлян, були вимушені залишити вдома частину війська для убезпечення проти венетів і ценоманів. Проти римлян рушило близько п'ятдесяти тисяч піхоти й двадцяти тисяч кінноти. Всі союзники Риму включилися в справу оборони Італії. Галлам було завдано поразки й римляни взялися до підкорення долини По. Нове загострення відносин було викликане спробою римлян поділити землі на галльскій території. У результат поширення римської влади на Апеннінському півострові створилися своєрідні державно-правові відносини. В науці вони набули назви Римсько-Італійського або Італійського союзу. Змістом його було підпорядкування союзників Римові. Ці відносини оформлялися незмінно у вигляді договорів. Спільним для всіх союзників, незалежно від статусу, залишався обов'язок не вести самостійної зовнішньої політики й допомагати Риму під час війн. Завоювання Італії відкривало нову сторінку експансії Риму. Рим був зацікавлений у війні як у способі привласнення багатств і розширення земельного фонду, так і в засобі поширення "влади римського народу" (imperium populi Romani), а також у створенні системи оподатковуваних і експлуатованих тери­торій. Війни велися майже постійно, періоди миру були рідкісними й короткими. Війна була невід'ємною частиною римського способу життя. Пі/ / Pжиріччя) та Лісімаха (значна частина Малої Азії). Деметрій, втративши надії утриматися в Азії, знову з'явився в Елладі, оточив Афіни, де при владі знаходився тиран Лахарес, і змусив місто капітулювати. 298 р. до н.е. після смерті Кассандра у міжусобну боротьбу його синів втрутилися Деметрій і цар Епіра Пірр, який захопив декілька областей Македонії, а Деметрія було проголошено царем. Однак влада Деметрія над Македонією виявилася неміцною. 288 р. до н.е. Лісімах і Пірр вторглися в країну, жителі якої перейшли на їхню сторону, і Деметрій вимушений був втікати, а Македонія поділялася між Пірром і Лісімахом. Деметрій, перетворившись у царя без держави, з армією і флотом проник у володіння Селевка, але і тут не досяг успіху і, захворівши, змушений був здатися на милість ворога. 283 р. до н.е. Деметрій помер у полоні в Селевка. Більше всього від падіння Деметрія виграв Лісімах. 285 р. до н.е. він вигнав Пірра і оволодів Македонією, контролював Фригію і більшу частину Малої Азії. Лісімах правив енергійно і владно: обкладав міста податками, підтримував тиранів і олігархів, проводив політику укрупнення полісів, не зважаючи на інтереси жителів. Так, за наказом Лісімаха м.Ефес було перенесено на нове місце, ближче до моря. На Херсонесі Фракійському була розмішена нова столиця держави - Лісімахія. Спроби Лісімаха захопити Фракію зустріли рішучий опір фракійців і гетів. Неміцним було внутрішнє становище держави. Приводом до посилення незадоволення була страта за наказом Лісімаха його сина Агафокла, здібного полководця. Цим скористався інший діадох - Селевк, який залишився в живих (Птолемей помер ще в 283 р. до н.е.), і вирушив на володіння Лісімаха. 281 р. до н.е. в битві біля Корупедіона ("долина діви") в Лідії останній був розбитий, сам загинув, а його держава розпалася. Бажаючи ще більше розширити масштаби своєї держави, Селевк переправився в Європу для завоювання Македонії, однак в 280 р. до н.е. був убитий поблизу Лісімахії сином Птолемея Лага Птолемєєм Керавном, який втік з Єгипту в Македонію, де при підтримці армії був проголошений царем. Але навесні 280 р. до н.е. у Фракію і Македонію вторглися племена кельтів-галатів, які при першій же зустрічі розбили македонську армію, а Птолемей Керавн загинув. Македонський престол знову став вакантним. Кельтські племена 279 р. до н.е. підійшли до Дельф, і лише ціною великого напруження сил грецькі міста відбили навалу варварів. Особливо важливу роль у перемозі відіграли етолійці. 277 р. до н.е. вирішальної поразки кельтам при Лісімахії наніс син Деметрія Антигон Гонат, який через рік (276 р.) при допомозі армії був проголошений македонським царем. Боротьба з галатами у Малій Азії затягнулася майже на 2 роки, оскільки Антіох І Селевкід воював у Сирії з єгипетським царем Птолемеєм II. І лише після перемінних успіхів у боротьбі з Єгиптом Антіох у 275 р. до н.е. остаточно розбив кельтів-галатів. Таким чином, бурхлива переломна епоха становлення елліністичних держав була в основному завершена, як і боротьба діадохів. З імперії Олександра виділилися три великих держави: Єгипет [царство Птолемеїв) з територією 150 тис. км2, держава Селевкідів (Сирія) площею в 3 млн. км2 і власне Македонія з територією 75 тис. км2. н.  opPQspan> мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія). Важливою сторінкою міжнародних відносин у Західному Середземномор'ї був процес виникнення грецьких та фінікійських колоній та подальше протиборство еллінів, фінікійців та римлян за панування в цьому регіоні. У другій половині II тисячоліття до н. е. ахейці почали засновувати торгові факторії й колонії на півдні Апеннінського півострова та на півдні Сицилії, на Еолійських островах та в Сардинії, в Кампанії та притибрській зоні. Наприкінці ІХ - на початку VIII ст. проникнення на Сардинію почали фінікійці; на південних берегах острова вони заснували свої факторії й колонії, прагнучи встановити торгові зв'язки з Іберією й континентальною Європою. У VIII ст. до н. е. в Італії (назва Італія (від vituli – молоді бики, сини Бога-бика) позначала спершу південно-західний край п-ва, згодом усі землі до Альп) та Сицилії виникли грецькі колонії: близько 750 p. до н. е. евбейцями були засновані Куми в Кампанії (біля Неаполя), близько 733 p. - Сіракузи в Сицилії, 706 p. - спартанський Тарент (південно-східне узбережжя Апеннін). З VI ст. до н. е. розгорнулася інтенсивна колонізаційна діяльність Картагена в Західній Сицилії, на Корсиці; картагенці намагалися закріпитися й на італійському березі. До того часу, поки в Західному Середземномор'ї було ще багато вільного простору, зовнішня експансія Риму й Картагена не перетиналися, а тому римляни й картагенці не вступали в конфлікт і погоджували свої інтереси шляхом укладання договорів. Договіри між Римом і Картагеном укладалися 509, 348, 306 i 278 pp. до н. е. Вони сприяли підтримці мирних відносин між ними. Найдавніший період римської минувшини в історичній науці прийнято називати царським. Останнім царем Риму, за античними письменниками, був Тарквіній (535-510). Він зміцнив становище Риму в міжнародних справах не лише війнами, але й дипломатичним шляхом: уклав союз з естами, поновив договори з етрусками, налагоджував відносна зі знаттю латинських міст. При цьому якщо з латинами відносини будувалися "з позиції сили", то з етрусками - на основі рівності. З переможеними містами в Італії Тарквіній укладав договори; є дані про укладення договору з Картагеном. У 40-х роках IV ст. до н. е. римляни впритул зіткнулися з кампанцями й самнітами у боротьбі за родючу Кампанью. Римляни зуміли утвердитися в Кампаньї й встановили свою гегемонію в Лації, нав'язавши "союзницькі" договори підкореним землям. На початок ІІІ ст. Рим став відігравати домінуючу роль в Італії. Сфера впливу Риму поширилася не лише на Кампанью, а й на Апулію та Умбрію. Однак небезпечним супротивником римлян були галли. Галли були пришельцями й вигнали етрусків з долини р. По. Поширюючи свої завоювання, вони 387 р. до н. е. здобули перемогу над римлянами і їхніми союзниками. Тільки напад венетів на їхню територію змусив кельтів повернутися додому і врятував Рим. 357-345 pp. до н. е. кельти вдруге наближаються до кордонів Лаціуму, але побачивши зміцнення сили Риму, укладають з ним мирний договір 329 р., який зберігав силу до 299 p., коли в долині р. По з'явилися нові полчища галлів (кельтів). У ході ІІІ Самнітської війни (298-290 pp.) створилася сильна коаліція з галлів, етрусків та умбрів. Після того, як римляни вторглися до Етрурїї, етруски вийшли з гри, уклавши союз із Римом. Зазнали поразки також галли й самніти. Галлів було відкинуто на північ. 295 p., об'єднавшись з самнітами, галли завдають поразки римлянам. Але римляни, зібравшись з силами, розбивають дощенту римські й галльські війська біля Сентинума. 284 р. кельтське плем'я сенонів взяло в облогу Арреціум. У ході боїв римляни зазнали поразки, а римських послів, посланих для переговорів, було вбито. Обурені зухвальством сенонів, римляни виступають у похід і завдають сенонам поразки. Кельтам було завдано поразки й наступного року, і вони були вимушені 282 р. укласти мир. Римляни закріпили свою перемогу й утвердилися в підкорених областях. Протягом сорока п'яти років, як повідомляє Полібій, галли перебували в спокої, дотримуючись миру. Новий похід галлів розпочався 236 р. до н. е., але він закінчився невдачею внаслідок міжусобної війни. 225-222 pp. до н. е. римляни знову вели війну з галлами, вона була найважчою від усіх попередніх. Готуючись до цієї війни, римська дипломатія доклала всіх зусиль для того, щоб не допустити виступу галльських племен спільним фронтом. Цього їй вдалося досягти: племена венетів і ценоманів виступили в союзі з римлянами. Тому племена боїв та інсубрів, які 225 p. вирушили з долини Рони та з Альп в похід проти римлян, були вимушені залишити вдома частину війська для убезпечення проти венетів і ценоманів. Проти римлян рушило близько п'ятдесяти тисяч піхоти й двадцяти тисяч кінноти. Всі союзники Риму включилися в справу оборони Італії. Галлам було завдано поразки й римляни взялися до підкорення долини По. Нове загострення відносин було викликане спробою римлян поділити землі на галльскій території. У результат поширення римської влади на Апеннінському півострові створилися своєрідні державно-правові відносини. В науці вони набули назви Римсько-Італійського або Італійського союзу. Змістом його було підпорядкування союзників Римові. Ці відносини оформлялися незмінно у вигляді договорів. Спільним для всіх союзників, незалежно від статусу, залишався обов'язок не вести самостійної зовнішньої політики й допомагати Риму під час війн. Завоювання Італії відкривало нову сторінку експансії Риму. Рим був зацікавлений у війні як у способі привласнення багатств і розширення земельного фонду, так і в засобі поширення "влади римського народу" (imperium populi Romani), а також у створенні системи оподатковуваних і експлуатованих тери­торій. Війни велися майже постійно, періоди миру були рідкісними й короткими. Війна була невід'ємною частиною римського способу життя. Пі/ / Pжиріччя) та Лісімаха (значна частина Малої Азії). Деметрій, втративши надії утриматися в Азії, знову з'явився в Елладі, оточив Афіни, де при владі знаходився тиран Лахарес, і змусив місто капітулювати. 298 р. до н.е. після смерті Кассандра у міжусобну боротьбу його синів втрутилися Деметрій і цар Епіра Пірр, який захопив декілька областей Македонії, а Деметрія було проголошено царем. Однак влада Деметрія над Македонією виявилася неміцною. 288 р. до н.е. Лісімах і Пірр вторглися в країну, жителі якої перейшли на їхню сторону, і Деметрій вимушений був втікати, а Македонія поділялася між Пірром і Лісімахом. Деметрій, перетворившись у царя без держави, з армією і флотом проник у володіння Селевка, але і тут не досяг успіху і, захворівши, змушений був здатися на милість ворога. 283 р. до н.е. Деметрій помер у полоні в Селевка. Більше всього від падіння Деметрія виграв Лісімах. 285 р. до н.е. він вигнав Пірра і оволодів Македонією, контролював Фригію і більшу частину Малої Азії. Лісімах правив енергійно і владно: обкладав міста податками, підтримував тиранів і олігархів, проводив політику укрупнення полісів, не зважаючи на інтереси жителів. Так, за наказом Лісімаха м.Ефес було перенесено на нове місце, ближче до моря. На Херсонесі Фракійському була розмішена нова столиця держави - Лісімахія. Спроби Лісімаха захопити Фракію зустріли рішучий опір фракійців і гетів. Неміцним було внутрішнє становище держави. Приводом до посилення незадоволення була страта за наказом Лісімаха його сина Агафокла, здібного полководця. Цим скористався інший діадох - Селевк, який залишився в живих (Птолемей помер ще в 283 р. до н.е.), і вирушив на володіння Лісімаха. 281 р. до н.е. в битві біля Корупедіона ("долина діви") в Лідії останній був розбитий, сам загинув, а його держава розпалася. Бажаючи ще більше розширити масштаби своєї держави, Селевк переправився в Європу для завоювання Македонії, однак в 280 р. до н.е. був убитий поблизу Лісімахії сином Птолемея Лага Птолемєєм Керавном, який втік з Єгипту в Македонію, де при підтримці армії був проголошений царем. Але навесні 280 р. до н.е. у Фракію і Македонію вторглися племена кельтів-галатів, які при першій же зустрічі розбили македонську армію, а Птолемей Керавн загинув. Македонський престол знову став вакантним. Кельтські племена 279 р. до н.е. підійшли до Дельф, і лише ціною великого напруження сил грецькі міста відбили навалу варварів. Особливо важливу роль у перемозі відіграли етолійці. 277 р. до н.е. вирішальної поразки кельтам при Лісімахії наніс син Деметрія Антигон Гонат, який через рік (276 р.) при допомозі армії був проголошений македонським царем. Боротьба з галатами у Малій Азії затягнулася майже на 2 роки, оскільки Антіох І Селевкід воював у Сирії з єгипетським царем Птолемеєм II. І лише після перемінних успіхів у боротьбі з Єгиптом Антіох у 275 р. до н.е. остаточно розбив кельтів-галатів. Таким чином, бурхлива переломна епоха становлення елліністичних держав була в основному завершена, як і боротьба діадохів. З імперії Олександра виділилися три великих держави: Єгипет [царство Птолемеїв) з територією 150 тис. км2, держава Селевкідів (Сирія) площею в 3 млн. км2 і власне Македонія з територією 75 тис. км2. н.  opPQspan> мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:52, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Основні риси римської дипломатії

Основні риси римської дипломатії. Міжнародні зв'язки в Римі були такими ж давніми, як і в Греції. У Римі існувало право гостинності (jus hospitii), колегія феціалів, яка нагадувала грецьку колегію амфіктіонів, відряджалися посольства, укладалися міжнародні договори й союзи. В Римі набули розвитку нові форми міжнародного права. Феціали – жрецька колегія з цивільними функціями, згадується в джерелах пізньо-республіканського і навіть імператорського періодів. Феціали регулювали суперечки й непорозуміння між племенами й племінними союзами, оголошували війну й укладали мир, підписували договори. Жодний важливий захід не міг розпочатися без феціалів. Діяльність феціалів супроводжувалася здійсненням магічних обрядів, які закріплювали сакральний характер їхнього чину. У республіканському Римі існувала інституція, яку називали патронатом. Вона полягала в тому, що кожен чужинець мусив там мати свого патрона, якого визначав Сенат з-поміж патриціїв. (Але патронат мав поважні відмінності від проксенії: проксена визначала інша держава, патронаж визначав римський Сенат). Отже, опіка над чужинцями цілком перебувала в руках римської влади. Крім того, в Римі існувала посада спеціального претора для чужинців, який розглядав справи, в яких принаймні одна зі сторін була чужинцем. У найдавніший (царський) період римської історії право посилати посольства належало цареві, а послами були феціали. Якщо в Греції закордонними справами займалася громада вільних мешканців, то в Римі часів республіки ці справи зосереджувалися в руках Сенату, який представляв інтереси аристократії. Права народних зборів (коміцій) у Римі були більш обмеженими, ніж у Греції. Зовнішня політика, прийом і відправлення посольств належали до відання Сенату. До часів давнього Риму належать формули т. зв. права народів (jus gentium), яке протиставлялося цивільному праву (jus civile). Печатки міжнародного права містяться вже в збірниках найдавніших юридичних формул феціалів. Право народів зберігало силу як під час миру, так і під час війни. Порушення "святості посольства й договорів" належало до галузі міжнародного права. У період республіки посольства діяли на засадах колегіальності. Ці функції не дозволялося покладати на одну особу. Посольства складалися з 2-10 осіб, найчастіше – з трьох осіб. На чолі кожного посольства стояв його голова (princeps legationis), як правило, сенатор високого рангу. Кожен посол на знак своєї функції носив особливий золотий перстень, який давав йому право на безкоштовний транспорт і помешкання. З часом, в міру розвитку й збагачення римської держави її посольства ста­вали щораз пишнішими й поважнішими. Посольствам надавали ескорт, утримання на дорогу, а також численну свиту з вільних людей і рабів, секретарів, перекладачів та прислуги. Завдання посольств були різні: оголошення війни, укладання миру, підписання договорів, організація підкорених провінцій та арбітраж у спорах. Римські посольства не мали постійного характеру. Їх висилали час від часу з метою залагодження конкретної справи. Після повернення до Риму посольства складали сенатові звіт про діяльність місії. Прикметним нововведенням, яке підкреслювало панівне становище Риму як під час миру, так і під час війни, було встановлення точних термінів для завершення переговорів. Так, македонським послам, які прибули до Риму 197 р. до н. е., відразу ж повідомили, що, якщо переговори не завершаться підписан­ням угоди протягом 60 днів, їх розглядатимуть не як дипломатичну місію, що має імунітет, а як шпигунів, що потягне за собою допровадження їх під збройною вартою до узбережжя. Одним з непривабливих прикладів запровадженої римлянами практики було включення в договори положень, що передбачали одержання заручників як гарантів дотримання договорів. Після другої Пунічної війни, коли римляни стали незаперечними володарями світу, вони продовжували вимагати надання заручників від переможених племен і народів, але ніколи, ні за яких обставин не видавали заручників самі. Так, наприклад, Юлій Цезар взяв не менш ніж 600 заручників від галльських племен. Договори містили статті, в яких визначалося число заручників, яких належало видати, їхні імена й звання, стать і вік за групами, а також вказувалося, чи можна було їх замінити через певне число років. 3. Мессанськнй конфлікт 264 р. до н. е. Завоювання Італії наблизило володіння Риму до карфагенських і грецьких володінь на Сицилії. До 60-х років III ст. до н. е. більша частина Сицилії була зайнята карфагенцями. На сході цього острова панували Сіракузи – грецьке місто, яким управляли тирани. Італійські (кампанські) найманці, які служили їм, збунтувалися й захопили найближче до Італії місто Мессану. Зазнаючи тиску сіракузян, мешканці міста розкололися на дві партії, що зверталися за допомогою і до Карфагена, і до Риму. Порушивши договір 306 р. до н. е., римляни переправилися до Сицилії, маючи на меті витіснити карфагенців від Мессанської протоки. Це й призвело до виникнення Месанського конфлікту 264 р. до н. е., з якого розгорілася Перша Пунічна війна. Мессана давала можливість тим, хто тримав її в руках, контролювати протоку між континентом і Сицилією, й тому римляни, які вже встановили домінування в Італії не могли змиритися зі встановленням контролю над Мессаною ні Сіракуз, ні Карфагена. Конфлікт спалахнув після поразки мессанських найманців, які свого часу були навербовані в Італії, від сіракузького тирана Гієрона. Він узяв місто в облогу й мессанці звернулися з проханням про захист до Карфагена й Риму. Враховуючи договір 306 р. з Карфагеном, римський сенат тривалий час вагався й не приймав ніякого рішення. Зволікання римлян спонукало мессанців звернутися по допомогу до Карфагена. Карфаген розглядав Мессану як сферу своїх інтересів. Він захистив Мессану від Гієрона, примусивши його укласти мирну угоду з мессанцями. Тим часом на італійський берег протоки прибув римський воєнний трибун Гай Клавдій на чолі передового загону римського війська. Очевидно він мав повноваження від сенату будь-яким чином захопити плацдарм на Сицилії. Хоча мессанські найманці не потребували більше римської допомоги, Гай Клавдій вирішив особисто з'ясувати стан справ у Мессані. Дотримуючись наступальної тактики, він переправився через протоку й вступив у переговори з мессанськими найманцями, намагаючись схилити їх на бік Риму. Але прокарфагенська партія в Мессані була тоді сильнішою і йому довелося повернутися ні з чим. Але під час другої спроби він врахував настрої мессанців, які, уникнувши поне­волення Сіракузами, не хотіли потрапити під владу Карфагена: його заява про те, що римляни нібито хочуть лише звільнити Мессану від карфагенців і підуть звідти, як тільки карфагенці залишать її, справила прихильне враження на мессанців. Незважаючи на застереження римлянам про недопустимість порушення миру, Гай Клавдій таки переправився з військом через протоку. Начальника карфагенського гарнізону, закликаного римлянами на переговори, було взято під варту й звільнено лише після виконання вимоги, щоб карфагенський гарнізон покинув місто. Після захоплення Мессани римлянами карфагенці послали до римлян глашатая з наказом покинути Мессану й Сицилію, але цю пропозицію було відхилено. У союз з карфагенцями проти римлян тепер вступив і Гієрон. Перемога карфагенців у подальшій боротьбі з Римом внаслідок панування Карфагена на морі здавалася Гіерону й усім сицилійським грекам цілком очевидною. Карфагенці почали облогу міста. Після бурхливих дебатів сенат ухвалив надати мессанцям допомогу проти Гієрона й Карфагена, що в тих умовах означало оголошення війни. Римський консул Аппій Клавдій прибувши до Регіону, відправив послів до Гієрона й картагенців, вимагаючи припинити облогу Мессани. Хоча ні Гієрон, ні картагенці не вірили в безкорисливість римської політики, все-таки дипломатичні переговори, які розпочав Аппій Клавдій, приспали їхню пильність. Лише цим можна пояснити, що римське військо під прикриттям ночі змогло переправитися з Регіона до Сицилії. Після прибуття Аппія Клавдія до Мессани переговори, були продовжені. Аппій Клавдій і цього разу виступав у ролі "ангела миру". Ці переговори були організовані, очевидно, для того, щоб на всякий випадок, коли картагенці й Гієрон відхилять вимогу про зняття облоги з Мессани, мати право оголосити їм "справедливу" війну. Формальне виконання вимог феціального права перед початком військових дій перетворювало в уявленні римлян всяку війну на справедливу. Дотримуючись формалістики феціального права, вони вважали всі війни, які вів Рим, справедливими.

Написал: 00:49, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Римська дипломатія в Першій Пунічній війні (264-241 рр. до н.е.).

Римська дипломатія в Першій Пунічній війні (264-241 рр. до н.е.). З самого початку воєнних дій на території Сицилії римські війська, що перебували під командою консула Аппія Клавдія, захопили в свої руки ініціативу. До Сицилії було відправлено чотири легіони з контингентами союзників. Римляни зуміли просунутися в центральну частину острова. Почався масовий відхід картагенських і сіракузьких союзників і приєднання їх до римлян. Зрештою, і сіракузький тиран Гієрон запропонував римлянам мир і союз. Посли Гієрона були прийняті римськими консулами. Римляни були зацікавлені в одержанні від Сіракуз продовольства для свого війська, доправляти яке з Італії за панування на морі картагенського флоту було важко. Вони згодилися на мир і союз з Гієроном (263 р.), строк дії якого був обмежений 15 роками. Після закінчення терміну його було укладено навічно. За договором Гієрон повертав військовополонених без викупу, заплатив значну суму грошей й відмовився від міст, які перейшли до римлян в ході війни. Перехід Сіракуз на бік Риму значно погіршив становище Картагена в Сицилії, яке було й без того незадовільним. Римляни рушили на завоювання заходу острова. Проти картагенців повстав ряд міст, населених тубільцями-елімами. Особливе значення для римлян мало взяття стратегічно важливого міста Акраганта, найважливішого з грецьких міст-союзників Картагена (262 р.). З 260 р. римляни здійснили величезне морське будівництво: було збудовано 100 п'ятипалубних суден - пентер (збудували їх за зразком пунічної п’ятиреми, яка сіла на мілину) і 300 трієр. Кораблі римського флоту було оснащено перекидними містками з залізними гаками, які давали змогу брати картагенські кораблі на абордаж і перенести, таким чином, тактику сухопутного бою на морську війну. Восени того-таки року біля Міл римський флот вступив у бій з картагенським під проводом Ганнібала й завдав йому повної поразки. Це була знаменна подія, яка засвідчила, що настав край перевазі картагенців на морі. Після поразки картагенського флоту від римського біля сицилійського узбережжя, начальник картагенського флоту звернувся до римлян від імені картагенського уряду з мирними пропозиціями, але вони були відхилені. Римські консули без перешкод переправилися до Африки і зайнялися спустошенням країни. Становище Картагенської держави ускладнювалося ще й тим, що проти неї повстали нумідяни, які, за повідомленням Полібія, завдавали не меншої, а то й більшої школи, ніж римляни. Римляни завдали жорстокої поразки картагенському війську й картагенці розпочали переговори про укладання миру. Вони відрядили до консула Регула посольство у складі трьох найзнатніших громадян на чолі з Ганоном, сином Гамількара. Однак умови миру, запропоновані римлянами, були настільки жорсткими, що картагенський сенат їх відкинув. Протягом зими 256-255 pp. картагенці розгорнули енергійну підготовку до рішучої сутички з військами Регула. У вирішальній битві римські війська були розгромлені й майже повністю знищені, 500 воїнів разом з Регулом узяті в полон. Визначну роль у розгромі римського війська відіграв командир грецьких найманців лакедемонець Ксантіпп. Грецькі військові загони складали найнадійнішу частину картагенських збройних сил в роки Першої Пунічної війни. Після поразки Регула картагенці знову відновили владу над Лівією й Нумідією (254 p.). Однак військові дії на Сицилії складалися для картагенців невдало. 252 p. римляни організували морську експедицію до Африки, вступили біля африканського узбережжя в бій з картагенським флотом і завдали йому поразки. Проте нова експедиція до Африки провалилася. Зазнавши невдачі в Сицилії, картагенці звернулися до Птолемея з проханням надати позику в сумі 2000 талантів і бути посередником у справі укладання миру з Римом. Спроба Птолемея виступити в ролі посередника успіху не мала. Дати позику картагенцям він відмовився на тій підставі, що не може підтримувати одних друзів з метою завдати шкоди іншим друзям. Після поразки картагенців у морському бою 10 березня 241 p. біля Егатьських островів, де вони втратили 120 кораблів, римляни й картагенці, як твердить Полібій, були зовсім виснажені. Тепер картагенці не могли й мріяти про відбудову й оснащення нового флоту, який міг би протистояти римлянам. Тому їм не залишалося нічого іншого, як розпочати переговори про укладення миру. Картагенському полководцеві Гамількару Барці були дані необмежені повноваження для ведення пере­говорів й укладення договору. Мирні пропозиції Гамількара, передані через послів консулу Гаю Лутацію Катулу, були з радістю ним прийняті. Вони полягали в тому, що картагенці зобов'язувалися покинути всю Сицилію, не воювати ні з сіракузянами, ні з їхніми союзниками, повернути римлянам усіх полонених без викупу, виплатити римлянам протягом двадцяти років дві тисячі талантів срібла. Але центуріатні комісії не прийняли цих умов. До Сицилії було виряджено комісію в складі 10 осіб, яка мала домогтися укладення вигіднішого миру. Комісія домоглася збільшення контрибуції на одну тисячу талантів, скорочення строку її сплати наполовину й передачі Риму всіх островів між Італією й Сицилією. Втрата Сицилії у військово-страгегічному відношенні була непоправною. Спираючись на Лілібей й інші фортеці Сицилії, які раніше захищали далекі підступи до Картагена, римляни могли тримати під своїм наглядом африканське узбережжя. Об'єктивно володіння Сицилією забезпечувало панування на морі. Хоча Картаген поніс у війні значні втрати, він все ще залишався великою середземноморською державою, здатною відновити свою військову могутність. Q Pалії, від сіракузького тирана Гієрона. Він узяв місто в облогу й мессанці звернулися з проханням про захист до Карфагена й Риму. Враховуючи договір 306 р. з Карфагеном, римський сенат тривалий час вагався й не приймав ніякого рішення. Зволікання римлян спонукало мессанців звернутися по допомогу до Карфагена. Карфаген розглядав Мессану як сферу своїх інтересів. Він захистив Мессану від Гієрона, примусивши його укласти мирну угоду з мессанцями. Тим часом на італійський берег протоки прибув римський воєнний трибун Гай Клавдій на чолі передового загону римського війська. Очевидно він мав повноваження від сенату будь-яким чином захопити плацдарм на Сицилії. Хоча мессанські найманці не потребували більше римської допомоги, Гай Клавдій вирішив особисто з'ясувати стан справ у Мессані. Дотримуючись наступальної тактики, він переправився через протоку й вступив у переговори з мессанськими найманцями, намагаючись схилити їх на бік Риму. Але прокарфагенська партія в Мессані була тоді сильнішою і йому довелося повернутися ні з чим. Але під час другої спроби він врахував настрої мессанців, які, уникнувши поне­волення Сіракузами, не хотіли потрапити під владу Карфагена: його заява про те, що римляни нібито хочуть лише звільнити Мессану від карфагенців і підуть звідти, як тільки карфагенці залишать її, справила прихильне враження на мессанців. Незважаючи на застереження римлянам про недопустимість порушення миру, Гай Клавдій таки переправився з військом через протоку. Начальника карфагенського гарнізону, закликаного римлянами на переговори, було взято під варту й звільнено лише після виконання вимоги, щоб карфагенський гарнізон покинув місто. Після захоплення Мессани римлянами карфагенці послали до римлян глашатая з наказом покинути Мессану й Сицилію, але цю пропозицію було відхилено. У союз з карфагенцями проти римлян тепер вступив і Гієрон. Перемога карфагенців у подальшій боротьбі з Римом внаслідок панування Карфагена на морі здавалася Гіерону й усім сицилійським грекам цілком очевидною. Карфагенці почали облогу міста. Після бурхливих дебатів сенат ухвалив надати мессанцям допомогу проти Гієрона й Карфагена, що в тих умовах означало оголошення війни. Римський консул Аппій Клавдій прибувши до Регіону, відправив послів до Гієрона й картагенців, вимагаючи припинити облогу Мессани. Хоча ні Гієрон, ні картагенці не вірили в безкорисливість римської політики, все-таки дипломатичні переговори, які розпочав Аппій Клавдій, приспали їхню пильність. Лише цим можна пояснити, що римське військо під прикриттям ночі змогло переправитися з Регіона до Сицилії. Після прибуття Аппія Клавдія до Мессани переговори, були продовжені. Аппій Клавдій і цього разу виступав у ролі "ангела миру". Ці переговори були організовані, очевидно, для того, щоб на всякий випадок, коли картагенці й Гієрон відхилять вимогу про зняття облоги з Мессани, мати право оголосити їм "справедливу" війну. Формальне виконання вимог феціального права перед початком військових дій перетворювало в уявленні римлян всяку війну на справедливу. Дотримуючись формалістики феціального права, вони вважали всі війни, які вів Рим, справедливими. меѦ PQторією 150 тис. км2, держава Селевкідів (Сирія) площею в 3 млн. км2 і власне Македонія з територією 75 тис. км2. н.  opPQspan> мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:48, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Зовнішньополітична діяльність Риму у період між Першою і Другою Пунічними війнами (30-20-х pp. ІІІ ст. до н. е.).

Зовнішньополітична діяльність Риму у період між Першою і Другою Пунічними війнами (30-20-х pp. ІІІ ст. до н. е.). Після закінчення Першої Пунічної війни римлянам довелося вести боротьбу з повстанням фалісків на Фалеріях, нашестям галлів та лігурів. Картаген потрясала жахлива й руйнівна Лівійська війна (241-237 pp.), в якій йому довелося вести боротьбу не лише з повсталими найманцями, але й з лівійцями та нумідянами, які теж повстали. Важливим епізодом у боротьбі за домінування в Західному Середземномор'ї стало захоплення римлянами Сардинії й Корсики. Початок конфлікту був пов'язаний з проханням картагенських найманців, вигнаних з Сардинії, узяти їх під захист Риму. Римляни спорядили експедицію на острів й оволоділи ним. Картаген став готувати експедицію для відновлення на острові своєї влади. Обвинувативши Картаген у підготовці нової сутички, Рим оголосив йому нову війну. Знесилений Лівійською війною, Картаген не міг і думати про опір римлянам і змушений був відкупитися від війни поступкою Сардинії, якою він володів 300 років, й додатковою контрибуцією в 1200 талантів. Для компенсації втрат у війні Картаген розгорнув експансію в Іберії. 237 р. до н. е. він споряджає експедицію до Іспанії на чолі з Гамількаром. Гамількар узяв з собою в іспанський похід свого старшого сина Ганнібала, якому минуло 9 років. Ганнібал, відправляючись у похід з батьком, присягав йому, що ніколи не буде другом римлян. До часу відправлення експедиції до Іспанії під владою Картагена перебував лише Гадес з прилеглою областю й Малака. Внаслідок важкої боротьби з тартессійцями, оріссілами та мастілійцями й іншими племенами Гамількар підкорив область, що прилягає до Гвадалквівіру й Гвадіани та деякі інші області. Завойовані Гамількаром багаті й родючі області на півдні Іспанії, здавалося, з лишком компенсували втрату Сицилії й Сардинії. Данина з населення Іберії, а також прибутки зі срібних копалень в Сьєрра-Морені дали можливість не лише сплачувати данину Риму, але й надсилати значні кошти до Картагена. Успіхи Гамількара в Іспанії, перетворення Іспанського півострова в невичерпний резервуар матеріальних коштів й багате джерело живої сили для карфагенської армії викликали в Римі велике занепокоєння. Щорічні платежі контрибуції Картагенською державою обумовлювали наявність жвавих дипломатичних зв'язків між Римом і Картагеном. Завдяки цьому римський Сенат одержував певну інформацію про становище Картгена. Однак зростання могутності Картагена, викликане розширенням сфери панування картагенців в Іспанії, і можливість картагено-галльського контакту в такій мірі турбували римлян, що вони вирішили відправити до Іспанії посольство, яке мало розвідати плани Гамількара. Посольство з'явилося до Гамількара 231 р. до н. е. для одержання відомостей про його діяльність і його наміри. Гамількар пояснив послам, що завоювання в Іспанії були необхідними для забезпечення виплати Риму контрибуції. Проте деякі дослідники заперечують історичність цього римського посольства через наївність мотивів, з якими воно було відправлене до Гамількара, а також неймовірністю того, щоб римські сенатори дозволили у такий спосіб насміхатися над собою картагенському полководцю. Тим часом Рим розгортає експансію в Іллірії. Полібій повідомляє, що Гай і Люцій Корунканій були надіслані до Іллірії, щоб передати скаргу з приводу пограбування італійських купців. Посли прибули до іллірійської цариці Тевти в той час, коли вона взяла в облогу острів Іссу. Незадовільна відповідь цариці й вбивство послів примусили римлян розпочати 229 р. похід проти Іллірії. Під час цього походу Ісса була врятована й прийнята до числа союзників римлян. На початку весни 228 р. Тевта вирядила посольство до римлян й уклала мирний договір, за яким вона зобов'язувалася сплатити контрибуцію й очистити всю Іллірію та обмежуватися в мореплавстві. Галльська небезпеки змусила римлян близько середини 20-х років ІІІ ст. шукати дружби з Картагеном. Римляни остерігалися, що Картаген підтримає галлів у наступній війні з ними. Великих зусиль встановлення добросусідських відносин з Картагеном де потребувало, бо він не прагнув до загострення відносин. Картагенська експансія тоді була спрямована в бік Іспанії, де його інтереси з Римом поки що не стикалися 226 p. до н.e. картагенським намісником в Іспанії Гасдрубалом було укладено договір з Римом, який розмежовував сфери впливу обох держав в Іспанії. Річка Ібер була встановлена межею, яку картагенці не повинні були переходити з воєнною метою. Очевидно, римляни перед тим як розпочати війну проти кельтів бажали спочатку, як каже Полібій, “задобрити й заспокоїти Гасдрубала”. За повідомленням Аппіана, римляни зобов'язувалися не воювати з підвладними Картагена народами на південь від р. Ібер. Договором була гарантована свобода й незалежність м. Сагунту й усім грекам Іберії. Значну роль у міжнародних відносинах у Західному Середземномор'ї відігравали грецькі колонії, очолювані Массілією (сучасний Марсель). Массілія була зацікавлена в збереженні економічних зв'язків зі східним узбережжям Іспанії, якому серйозно загрожували картагенці. Це й спричинило зближення з Римом. Еллінізовані грецькі міста могли сподіватися на підтримку Риму, з яким Массілія з 219, або з початку 218 р. вже була в союзі. Ще перед тим неодноразово про допомогу до римлян звер­тається одне з таких еллінізованих іберійських міст – Сагунт. Після перемоги над галлами Рим активізує своє втручання в Іспанії та на Адріатиці. Восени 220 р. Рим офіційно заявив Картагенові про свій намір цікавитися справами Іспанії й вимагав, щоб Ганнібал не турбував сагутинців, бо вони перебувають під заступництвом римського народу. Римські посли, відряджені до Ганнібала виступили від імені сили, що збиралася диктувати картагенцям поведінку навіть на південь від Іберу. Переговори призвели до загострення відносин між двома державами. 219 р. було розпочато Другу Іллірійську війну. Полібій повідомляє, що сенат ухвалив забезпечити себе з боку Іллірії, бо передбачав неминучість важкої війни з Картагеном.. Офіційним мотивом походів до Істрії була необхідність покарання істрян за їхні злочини й розбої. З іншого боку, підкорення Істрії й Іллірії мало на меті зміцнити панування римлян на північно-східною Італією. Рим у війні підтримували греки, які зазнавали нападів ілірійців на їхні міста. Тоді ж римляни відрядили посольства до прославлених грецьких міст - Коринфу й Афін. Рим, таким чином, включився в балканську політику. Успіхи римлян в цьому регіоні неминуче мали заторкнути інтереси Македонії, яка прагнула до встановлення своєї гегемонії на всьому Балканському півострові. Це підготувало її до ролі союзника Картагена в Другій Пунічній війні. Зі свідчення Полібія випливає, що сагутанці, спираючись на союз з римлянами, грабували деякі підвладні картагенцям племена. У Лівія говориться, що Ганнібал погоджувався припинити війну проти сагутинців, якщо останні відшкодували б збитки, яких зазнали від них турдетани. Задовольнити вимогу сагутинців, щоб арбітром був Рим, а не Ганнібал, означало визнати, що головним авторитетом в Іберії є Римська держава. На це картагенці, які вважали Іберію сферою свого політичного впливу, піти не могли. У час між іллірійськими війнами римляни воювали проти галлів, які 225 р. до н. е. вторглися до Етрурії й рухалися на Рим. Війна з галлами, яких римляни й італійці вважали за старих і грізних ворогів, вимагала значного напруження сил, але римлянам пощастило домогтися перелому подій на свою користь. Завойовані території - Сицилія, Сардинія, Корсика й Передальпійська (Цизальпійська) Галлія стали першими римськими провінціями. Іллірик став провінцією вже пізніше - в ІІ ст. до н. е. Провінції управлялися повновладними римськими намісниками. На початок ІІ Пунічної війни (218-201 pp. до н. е.) характерні риси римської держави вже склалися. До цієї війни Рим ішов озброєний силою й досвідом. У поле римських інтересів тепер потрапила Іспанія. На півдні давно існували фінікійські міста. Позиції Картагена там були сильні вже в IV ст. до н. е. Втративши Сицилію й острови, картагенці звернули свою активність саме в Іспанію, країну багату кош­товними й іншими металами. Вони почали планомірно розширювати свої володіння. Тут було збудовано Новий Картаген з гаванями, зручними для флоту й морських військ. Місто стало головною базою картагенців у Іспанії. pL />PQass=MsoNormal style='text-indent:1.0cm;mso-pagination:none'>Після прибуття Аппія Клавдія до Мессани переговори, були продовжені. Аппій Клавдій і цього разу виступав у ролі "ангела миру". Ці переговори були організовані, очевидно, для того, щоб на всякий випадок, коли картагенці й Гієрон відхилять вимогу про зняття облоги з Мессани, мати право оголосити їм "справедливу" війну. Формальне виконання вимог феціального права перед початком військових дій перетворювало в уявленні римлян всяку війну на справедливу. Дотримуючись формалістики феціального права, вони вважали всі війни, які вів Рим, справедливими. меѦ PQторією 150 тис. км2, держава Селевкідів (Сирія) площею в 3 млн. км2 і власне Македонія з територією 75 тис. км2. н.  opPQspan> мv PQх держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок. Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Написал: 00:48, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Римська дипломатія у роки 2-ї Пунічної війни (218-201 рр. до н.е.).

Римська дипломатія у роки 2-ї Пунічної війни (218-201 рр. до н.е.). Просування картагенців на північ півострова непокоїло римлян, їх підтримували й старі суперники картагенців - грецькі міста колонії Західного Середземномор'я - Массілія та інші. З картагенським коман­дуванням римляни досягли домовленості про річку Ібер як розмежувальну лінію. Але, мабуть, ще до того Рим увійшов у союзницькі відносини з греко-іберійським містом Сагунтом, розташованим на південь від Іберу. Союзи такого роду в політиці Риму відігравали специфічну роль: вони сприяли виникненню ситуацій, які давали привід для "законного" втручання. Так сталося й цього разу. Картагенський головнокомандувач в Іспанії Ганнібал обложив і взяв Сагунт. Падіння Сагунта дало римлянам привід для оголошення війни. Але ініціатива була вже в руках Ганнібала. Ганнібал зібрав військо, яке, за словами римського письменника Полібія, "відзначалося не стільки чисельністю, скільки міцністю здоров'я, й було прекрасно випробуване в безперервних битвах в Іберії". Воно включало в себе, крім картагенського ядра, союзні й найманські підрозділи з різних племен Африки й Іспанії. З цим військом, з небаченими в Європі бойовими слонами Ганнібал рушив до Італії суходолом. Хоча шлях вважався майже нездоланним, але Ганнібал, зібравши відомості про землі, які йому передбачалося пройти, й зв'язавшись з паданськими галлами, на чию допомогу він розрахову­вав, ішов на схід, то воюючи, то домовляючись з місцевими племенами. П'ятимісячний похід коштував Ганнібалу половини війська, але він таки вийшов у долину Пада й відкрив собі шлях до Італії. Його армія одержала підкріплення від паданських галлів. Італійців Ганнібал також прагнув настановити проти римлян. В Італії Ганнібал здобув декілька важливих перемог - при річках Тицині й Требії в Передальпійській Галлії (218 p.), біля Тразименського озера в Етрурії (217 р.), при Каннах (216 р. до н.е.), де було винищено величезну римську армію. Однак, піти на Рим він не наважився, а рушив на Самній, де були живі тра­диції боротьби з римлянами. Ганнібалу вдалося відколоти від римлян Сіракузи. Йшла боротьба за союзників. Найімовірнішим таким союзником була Македонія. Відмовившись іти на Рим, Ганнібал втратив ініціативу. Тим часом, за словами Тита Лівія, римляни навіть між найтяжчими поразками "не випускали з поля зору турботу про всі свої інтереси на тій землі, навіть у найвіддаленіших частинах її". Вони розпочали війну в Іспанії, направили римські посольства з різними вимогами до Філіппа V Македонського, в Іллірію, до лігурів тощо. Римський сенат, справившись з першим шоком, став вживати невідкладних заходів, формуючи боєздатне військо. Навіть у цей найскрутніший момент римські війська не було відкликано з Іспанії, де Публій і Гней Сципіони успішно діяли проти картагенян і залучали на свій бік місцеві племена. Військові дії в Іспанії набули особливого значення в II Пунічній війні. Тут картагенцям вдалося розбити римські війська й відкинути їх за Ібер. У Римі було вирішено послати до Іспанії додаткові сили на чолі з Публієм Сципіоном, сином одного з загиблих римських полководців. Він виявив яскравий дар воєначальника, організувавши ефектне захоплення Нового Картагена. Крім того, він мав неабиякі адміністративні й дипломатичні здібності. Він повернув громадянам цього міста самоврядування, показавши тим самим, що пунійські колоністи можуть не боятися влади Риму. На його бік знову переходили іберійські племена, йому вдалося нав'язати зв'язки з царками нумідійців, які постачали Картагену чи не найкращу кінноту. Один із них став потім на довгі роки вірним союзником Риму. Така політика дозволила Сципіону взяти давню фінікійську колонію Гадес. Повернувшись до Рима, Сципіон був обраний консулом. Він переніс військові дії до Африки. 202 p. до н. е. Сципіон розгромив у битві при Замі відкликаного до Африки Ганнібала. 201 p. до н. е. між Римом і Картагеном було укладено мир, за умовами якого: Картаген втрачав усі володіння за межами Африки, втрачав увесь флот (окрім 10 трієр), обкладався величезною контрибуцією (в 10 тис. талантів) на 50-річний термін, був позбавлений права ведення війн за межами Африки, ведення війн в Африці тільки за згодою римлян. Рим приєднав до своїх володінь Південну й Південно-Східну Іспанію. Після II Пунічної війни Рим став найбільшою політичною силою в Середземномор'ї, а карфагенська поразка засвідчує перемогу римського громадянина (готовність до самопожертви) над карфагенським торговцем.

Написал: 00:46, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Римська дипломатія в часи 1-ї (215-205 рр. до н.е.) і 2-ї (200-197 рр. до н.е.) Македонських війн.

Римська дипломатія в часи 1-ї (215-205 рр. до н.е.) і 2-ї (200-197 рр. до н.е.) Македонських війн. Головним противником Риму на Балканах тепер стала Македонія, а головним об'єктом римських інтересів - Греція з її незрівнянним духовним і культурним багатством та вигідним стратегічним розташуванням. Римляни скористалися складною політичною обстановкою на Балканах і створили антимакедонську коаліцію в складі Пергаму, Родосу, Ахейського та Етолійського союзів. Рим уважно стежив за дипломатичними маневрами Картагена на Балканах. Ситуація на півострові була складною. Друга половина ІІІ ст. до н. е. відзначаєтеся загостренням соціально-політичної боротьби в грецьких полісах (Спарта, Беотія). Вона була пов'язана зі спробами проведення реформ, спрямованих на розширення кола повноправних громадян, переділ землі та зміцнення на цій основі сили держав. Проти цих заходів незмінно виступав Ахейський союз та Македонія. Використавши своє становище глави Еллінського союзу, македонський цар Філіпп V (221-179) за цих обставин намагався посилити свою присутність у Греції. Проте спроба підкорити Етолійський союз була для нього безрезультатною. Сподіваючись зміцнити свої позиції на Адріатиці, Філіпп V вступив у союз з Ганнібалом після його перемоги під Каннами. Він почав витісняти римлян з Іллірії, що поклало початок Першій війні Македонії з Римом (215-205 pp. до н. е.). Це була, по суті. війна Філіппа з його грецькими супротивниками Етолією, Спартою й Пергамом. Вони були союзниками Риму. Незважаючи на те, що за підсумками війни Рим пішов на певні поступки Філіппу, мирний договір посилював позиції Риму в Греції. У 200 р. до н. е. Філіппу V було оголошено війну (Друга Македонська війна). Для воюючих сторін і в цій війні важливу роль відігравало питання, яку позицію займуть грецькі держави. В запеклій дипломатичній боротьбі римляни перемогли. Вони широко використали традиційне демагогічне гасло "свободи" грецьких полісів. На бік Риму перейшли Етолійський та Ахейський союзи. Римські війська висадилися в Іллірії. 197 р. до н. е. у битві при Кіноскефалах у Фессалії, де вирішальну роль відіграла етолійська кіннота, Філіппа V було розбито. Філіпп V був вимушений укласти мир за яким Македонія втрачала свої володіння в Малій Азії, на Егейському морі та в Греції; вона була вимушена сплатити контрибуцію (1000 талантів); її зобов'язано видати весь військовий флот, за винятком 6 кораблів.

Написал: 00:46, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Експансія Риму в Східному Середземномор'ї

Експансія Риму в Східному Середземномор'ї. Поразка Македонії у війні з Римом та внутрішні ускладнення в Єгипті створили сприятливі умови для посилення політичної могутності царства Селевкідів. Початок його було покладено східним походом Антіоха ІІІ (212-204). Під час 2-ї Македонської війни Антіох захопив міста Кілікії, Лікії й Карії, що належали раніше єгипетським Птолемеям. Антіох почав підпорядковувати поліси Малої Азії й Фракії, звільнені Римом з-під влади Македонії. Він залагодив свої відносини з сусідами в Малій Азії та спробував заручитися союзниками в Греції, де вже виникло невдоволення Римом. Сутичка з Римом була неминучою. Але коли Антіох ІІІ висадився на Балканському півострові, до нього приєдналася лише Етолія та Беотійський союз. Дії Антіоха привернули увагу й римлян. Вони остерігалися вторгнення Антіоха до Фракії й Македонії: Римський полководець Т. Квінкцій Фламінін звелів передати Антіоху, щоб він повернув свободу автономним містам, а також усім містам, які були до того македонськими чи птолемеївськими, але на­самперед попередив царя, щоб він не вступав з військом до Європи. На Істмійських іграх 196 р. Фламінін проголосив свободу еллінів, оскільки вони ще й до того часу перебували під пануванням македонців. Це повернення свободи еллінам вчинило вплив також і на еллінів Малої Азії. Місто Смірна стало першим, яке спорудило храм богині Ромі. Однак Антіох ігнорував попередженнями римлян. Він давав знати, що не дозволить римлянам оспорювати владу над протоками. Він прийняв в Ефесі найзапеклішого ворога римлян - пунійця Ганнібала, віддавши йому високі почесті (195 р.). Така поведінка селевкідського царя була рівносильна завданню умисної образи римлянам. Тоді Антіох був переконаний в неминучості конфлікту, хоча й на­магався дипломатичними засобами відтягти війну. Почався обмін посольствами, але позиції сторін так загострилися, що компроміс був неможливим. Насамперед він налагодив контакт з картагенцями, але вони поставилися до його пропозицій досить холодно - вони були не в змозі захопитися прожектами селевкідського царя. Посольства, виряджені римлянами до Антіоха та Антіохом до Риму відчутних результатів не дали (193 р.). У цей момент у суперечку втрутилися етолійці. Вони зажадали від Антіоха, щоб він підняв у Греції боротьбу проти римлян. 192 р. після повторного звернення Етолійського союзу Антіох перейшов з військами до Греції з 10 тис. піхоти, 500 вершників і 6 слонами. Але його підтримали лише елейці, епіроти й беотійці. Інші поліси не довіряли Антіоху й боялися римлян. Крім того, Антіох не міг протиставити ніякого перекон­ливого гасла римській пропаганді, яка на весь голос ратувала за свободу еллінів і з того, й з іншого боку Егеїди. Ганнібал дотримувався погляду, що найперше завдання полягає в тому, щоб схилити до союзу македонського царя Філіппа. Однак в цьому Антіох зазнав невдачі. Македонський цар вступив у контакт з римлянами й заявив про свою готовність діяти проти Антіоха. Влітку 191 р. Антіох зазнав поразки від римлян при Фермопілах і з рештками свого війська переправився до Ефесу. Зазнав поразки від римлян і його флот. Антіох був такий пригнічений, що неодноразово пропонував римлянам мир, але ті тепер не погоджувалися. Вони твердо вирішили напасти на царя на його власній території. Після того як римське військо під командуванням Сципіонів з'явилося в Малій Азії, Антіох знову став запевняти римлян у своїй готовності укласти мир. Але римляни зажадали поступок всієї території, розташованої на захід від Тавру. Справу мала вирішувати зброя. Вирішальна битва відбулася взимку 190/189 р. при Магнесії. Вона завершилася повним розгромом Антіоха, хоча його військо значно перевищувало за чисельністю римське. До військової переваги римлян додавалася ще й їхня дипломатія й пропаганда, що всюди закликала до боротьби проти селевкідського царя. Внаслідок цього було втрачено всю селевкідську Анатолію. Всюди римлян приймали з радістю - прокламації про свободу еллінів починали діяти на грецькі міста і час селевкідського панування тепер здавався багатьом лише далеким сном. Умови, поставлені римлянами, були вкрай суворими й принизливі: землі, якими Антіох володів по обидва боки Геллеспонту, аж до Тавру мали бути ним звільнені; він повинен був сплатити на відшкодування військових витрат 15 тис. талантів, він мав видати ряд осіб, які перебували в його таборі, серед них і Ганнібала. В остаточному вигляді мир було укладено в Апамеї в присутності комісії з 10 римських представників та пергамського царя Євмена II. Антіоха було витіснено з Малої Азії за південні передгір'я Тавру. Римляни зажадали 12 тис. талантів сріблом. До цього додавалося постачання зерна римлянам і Пергаму. Флот і підрозділи слонів підлягали розформуванню. Цареві було залишено для несення служби лише 10 кораблів. Римляни наполягали на видачі Ганнібала, але попереджений Антіохом він зумів зникнути на о. Крит. (Втім, через п’ять років у Віфінії Ганнібал прийняв отруту, щоб не потрапити до рук римлян). З великодержавним становищем Селевкідської держави було покінчено. Наслідком цього було, зокрема, відокремлення від неї Вірменії. Після перемоги над Антіохом значно зріс вплив Риму в Греції. Внутрішні грецькі справи тепер стали розглядатися римським сенатом. Разом із тим в Греції посилюються й антиримські настрої. Третя Македонська війна (171-167 pp. до н.е.) з царем Персеєм стала вирішальним етапом римських війн на Балканах. Антиримська агітація царя Персея в Греції хоча й мала відгук, але шляхом демагогії, погроз і репресій римлянам вдалося зберегти свої позиції в полісах. Після кількох років боротьби Персей був розбитий, а Македонія втратила самостійність. 148 р. до н. е. її перетворено на римську провінцію. 146 p. римською провінцією Ахаєю стала й Греція. Після цього неминучим був остаточний розгром Картагена: його було знищено в ході третьої Пунічної війни (149-146 pp. до н. е.). Підкоривши Грецію й Македонію, Рим почав наступ на держави Малої Азії. Після придушення повстання Аристоника (129 p.) Пергам було перетворено на провінцію Азію. Привабливим об'єктом експансії Риму тепер стала держава Селевкідів, у якій династичні війни супроводжувалися сепаратистськими рухами в сатрапіях. Внаслідок цього наприкінці II ст. до н. е. Парфія захопила Вавилонію, Персію й Мідію. Відпадають Іудея й Палестина. На початку І ст. до н. е. територія царства Селевкідів скоротилася до однієї лише Сирії. У 83-69 pp. до н. е. царство Селевкідів було підпорядковане царем Вірменії Тиграном. Важливою міжнародною проблемою в середині І ст. до н. е. стали середземноморські пірати. З часів війни з Понтійським царством (Мітридатова війна почалася 74 р. до н. е.) вони фактично панували на Середземному морі, яке стало недоступним для судноплавства й торгівлі. Це загрожувало Риму голо­дом, оскільки заважало довезенню хліба з Єгипту. 66 p. до н. е. Помпей одержав надзвичайні повноваження для боротьби з піратами. Енергійні дії, які дозволили швидко убезпечити морські шляхи піднесли авторитет Помпея. У політичній боротьбі, яка розгорнулася в Римі в ці роки, сформувався союз відомих полководців Помпея та Красса з молодим честолюбним політиком Гаєм Юлієм Цезарем. Помпей, здобувши надзвичайні повноваження, відправився на Схід. Він переміг Мітридата, який наклав на себе руки в Пантикапеї. На південному узбережжі Чорного моря Помпей заснував провінцію Віфінія й Понт. Крім того, він підпорядкував Риму вірменського царя Тиграна ІІ. 64 р. до н. е. римський полководець Помпей приєднав колишні володіння Селевкідів до Риму як провінцію Сирію. До неї були включені Фінікія та Іудея. 3. Римсько-парфянське протистояння (І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). За часів імператорів з династії Юліїв-Клавдіїв, які правили після смерті Августа до 68 р. н.е., однією з основних проблем зовнішньої політики залишалися відносини з Парфією. Головним об'єктом суперництва між двома державами стала Вірменія. Війна з Парфією закінчилася компромісом: Парфія посадила на престол свого ставленика Тірідата, який доводився братом парфійському цареві, але корону вірменський цар одержував з рук імператора Нерона (54-68). Новий етап римсько-парфійського протистояння припадає на першу чверть II ст. н. е. Імператор Траян скористався нестійким становищем на східних кордонах Парфійської держави та придворними усобицями в країні. Всі спроби парфійського царя зберегти мир він відкинув і 114 р. н. е. увійшов до Вірменії. Її було захоплено й оголошено римською провінцією. Навесні 115 p. н. е. римська армія, здолавши слабкий опір деяких прикордонних володарів і парфійських сатрапів, зайняла більшу частину Месопотамії аж до річки Тигр. У кампанії наступного року на бік римлян перейшли деякі залежні від парфійців царі. Армія Траяна оволоділа столицею Парфійської держави Ктесифоном. Парфійський цар поспіхом утік, залишивши римлянам навіть свій трон і частіну сім'ї. В ході успішної війни римська армія досягла Перської затоки. Ассирія, Месопотамія й Вавилонія були оголошені римськими провінціями. Однак грабежі римських військ, ліквідація міського самоврядування, яке надавали парфійські царі, запровадження римської системи податків викликали повстання у новоприєднаних провінціях, а разом із тим й у сусідніх римських провінціях на Сході. На їхнє придушення довелося кинути значну частину військ. Повстанцям і парфійцям вдалося знищити більшу частину римського війська. Хоча римляни й зуміли оволодіти повсталим містом Селевкією (при цьому вони жорстоко розправилися з його мешканцями) й розгромити одну з парфійських армій, але Траяну не вдалося роздмухати династичну усобицю й посадити на парфійський престол свого ставленика. До літа 117 р. н. е. римляни були змушені відступити спочатку з Південного Дворіччя, а згодом - і з решти Месопотамії. Проте імператор Траян не бажав змиритися з поразкою. Він планував новий похід на схід. Однак сили римської армії були вичерпані. В надії знайти ресурси на її поповнення він вирушив до Риму, але по дорозі захворів і вмер (осінь 117 p.). Розв'язувати вузол східних проблем довелося його наступникові Адріану (117-138). Свого часу він був проконсулом Сирії й був добре обізнаним зі становищем на Сході. Новий імператор розумів неможливість продовження війни з Парфією. Повстання в Єгипті й Кірені, заворушення в Британії, Іудеї, Мавританії, загроза з боку сарматів і роксоланів на дунайському кордоні вимагали сил та коштів і створювали серйозну небезпеку для Імперії. Тому Адріан негайно відмовився від східних планів Траяна. Він домовився з парфійським царем про мир. Кордон встановлювався по річці Євфрат. Полонені знатні парфійці, в т. ч. й одна з царських дочок, поверталися додому. Саме за правління Адріана імперія переходить у своїй зовнішній політиці до стратегічної оборони. Зберігаючи мирні відносини з сусідами, Адріан, разом із тим, зміцнював військові сили імперії. Він сам особисто інспектував прикордонні гарнізони в найвіддаленіших провінціях. За наступників Адріана відносини з Парфією загострилися. За правління імператора Марка Аврелія (161-180) розгорілася війна за Вірменію. Вона точилася зі змінним успіхом. Римлянам довелося ослабити рейнський і дунайський кордони, вивівши частину легіонів на схід. Врешті їм пощастило витіснити парфійців з Вірменії і навіть зайняти Північну Месопотамію й просунутися до Селевкії й Ктесифона. Але втримати всі захоплені землі римлянам не вдалося. Їм довелося укласти мирну угоду. У східних провінціях спалахнула чума, яка поширилася й на захід та дійшла до Італії. 168р. з Парфією було укладено мир, за яким до Римської імперії було приєднано Північну Месопотамію з містами Едесса, Насібіс, Дурос-Европос. Вірменія, хоча й мала номінальну самостійність, фактично ж ставала залежною від Римської імперії. Однак ці завоювання не компенсували тих утрат, яких римляни зазнали в ході війни. До того ж все більше під загрозою ставали кордони імперії на заході, де відчутно посилився натиск германців, сарматів та інших варварських народів.

Написал: 00:46, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Причини Великого переселення народів

Причини Великого переселення народів. Період з IV в. по VII в. ввійшов в історію Європи як епоха Великого переселення народів, названа так тому, що на ці чотири сторіччя приходиться пік міграційних процесів, що захопили практично весь континент і радикально змінили його етнічний, культурний і політичний вигляд. Це епоха загибелі античної цивілізації і зародження феодалізму. Посилення майнової і соціальної нерівності підштовхувало різні прошарки варварських племен до того, щоб спробувати захопити нові, зайняті чужинцями, землі – на цій стадії розвитку варварське суспільство схильне до експансії. Позначився також тиск степових кочівників, що йшли зі Сходу. Однак найбільш загальною причиною, що спровокувала одночасне переміщення величезної різноплемінної маси людей, як видно, була різка зміна клімату. Приблизно з II в. починається і до V в. досягає максимуму похолодання, що викликало усихання сухих і зволоження вологих ґрунтів з відповідними змінами рослинного покриву. Ці зміни негативно позначилися на умовах господарювання як кочових народів євразійських степів, так і осілого населення європейської півночі, спонукуючи і тих і інших шукати нове середовище проживання в більш південних широтах. Погіршення клімату хронологічно збіглося для багатьох варварських племен Європи з розкладанням у них родоплемінного ладу. Головно екстенсивний розвиток виробництва і ріст народонаселення, що супроводжувала його, наштовхнулися на початку нової ери на обмеженість природних ресурсів лісової, почасти і лісостепової зони континенту, які за тодішнього рівня продуктивних сил були менш зручні в господарському відношенні, чим райони Середземномор'я. У числі основних причин міграцій потрібно назвати і зовнішньополітичні фактори, а саме: тиск одних варварських племен (найчастіше кочових) на інші й ослаблення Римської імперії, яка виявилася вже нездатною протистояти натискові з боку своїх зміцнілих сусідів. У IV-V вв. головну роль у Великому переселенні грали германські і тюркські, згодом також слов'янські й угро-фінські племена. Пересування германських племен. Батьківщиною германців були північні, приморські області Німеччини, Ютландія і Південна Скандинавія. Південніше жили кельти, східніше – слов'яни і балти. Перша хвиля германської експансії вилилася в грандіозні переміщення кімврів і тевтонів, які за чверть століття витоптали пів Європи (крайні пункти: Ютландія, Угорщина, Іспанія) і нарешті в 102-101 р. до н.е. розгромлених Гаєм Марієм у відрогах Західних Альп. Друга хвиля приходиться на 60-і роки I в. до н.е., коли свеви під предводительством Аріовіста спробували закріпитися в Східній Галлії. У 58 р. до н.е. вони були розбиті Цезарем. Однак до цього часу германці вже міцно обґрунтувалися на середньому Рейні, до кінця сторіччя і на верхньому Дунаєві, скоривши і по більшій частині асимілювавши місцеве кельтське населення. Подальше просування германців на південь було зупинено римлянами, тому з кінця I в. до н.е. експансія їх направляється в основному на схід і південний схід: у верхів'я Ельби й Одеру, на середній, потім і нижній Дунай. Після розгрому в Тевтобурзькому лісі (9 р. н.е.) римляни більше не починали серйозних спроб завоювати Германію. Рідкі експедиції всередину германської території носили переважно демонстраційний характер; більш діючим було визнано дипломатичне втручання, що дозволяло за допомогою підкупу, шантажу і нацьковування одних племен на інші утримувати прикордонних варварів від нападу. Границя ж установилася по Рейну і Дунаю, де надалі в численних фортецях була зосереджена більшість легіонів. В останній третині 1 в. н.е. для полегшення перекидання військ у стратегічно важливому районі Шварцвальда були споруджені нові могутні укріплення – лімес; землі між лімесом, Рейном і Дунаєм (так звані Десятинні поля) були заселені запрошеними з Галлії кельтами. На початку II в. римляни захопили також Дакію, убезпечивши себе від варварських набігів і на нижньому Дунаєві. Становище стало мінятися в другій половині II в., коли в ході так званої Маркоманской війни (166-180) значні маси варварів уперше прорвали римську границю, створивши загрозу навіть Італії. Марку Аврелію з труднощами вдалося відкинути їх за Дунай, але з цього часу германські вторгнення помітно частішають. Борючись з ними і зіштовхуючись з падінням боєздатності і чисельності власних військ, римляни пішли шляхом поселення окремих варварських племен на території імперії, передоручаючи їм охорону ряду рубежів; одночасно підсилилася варваризація самої римської армії. У 50-і роки III в., скориставшись смутою, що охопила імперію, германці проникли на римську територію відразу на декількох ділянках. Найбільшу небезпеку для Риму представляли вторгнення аламанів і франків у Галлію і далі в Іспанію, а також поява готів на північних Балканах, відкіля вони робили набіги у внутрішні райони півострова і піратські напади з моря на узбережжя Пропонтиди і Егеїди. Франки й аламани були відтиснуті за Рейн приблизно в 260 р.; останні, щоправда, закріпилися на Десятинних полях. На Балканах у 269 р. готи потерпіли нищівну поразку при Наіссусі і відступили за Дунай. Однак, незважаючи на безсумнівний успіх, два роки опісля римляни евакуювали війська і цивільне населення з Дакії. Після цього границя на кілька десятиліть стабілізувалася. Надалі, незважаючи на періодичні вторгнення і заколоти германських поселенців (наприклад, у середині IV в., коли франки й аламани знову спробували перейти в наступ), римляни міцно утримували рейнсько-дунайський вал: на Заході – до 406 р., на Сході – до останньої третини VI в. Вестготи. До середини IV в. з об'єднання готських племен виділилися союзи західних і східних готів (інакше вест- і остготів), що займали відповідно землі між Дунаєм і Дніпром і між Дніпром і Доном, включаючи Крим. До складу союзів входили не тільки германські, але також фракійські, сарматські, можливо, і слов'янські племена. У 375 р. остготский союз був розгромлений гунами – кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азії і підкорили до цього часу деякі угорські і сарматські племена, у тому числі аланів. Тепер ця доля спіткала й остготів. Рятуючись від гуннської навали, вестготи в 376 р. звернулися до уряду Східної Римської імперії з проханням про притулок. Вони були оселені на правому березі нижнього Дунаю, у Мезії, як федерати – союзники із зобов'язанням охороняти дунайську границю в обмін на постачання продовольством. Буквально через рік утручання римських чиновників у внутрішні справи вестготів (яким було обіцяне самоврядування) і зловживання з постачаннями викликали повстання вестготів; до них примкнули окремі загони з інших варварських племен і багато рабів з маєтків і рудників Мезії і Фракії. У вирішальному бою біля Адріанополя в 378 р. римська армія була наголову розбита, при цьому загинув імператор Валент. У 382 р. новому імператорові Феодосієві I удалося придушити повстання, але тепер вестготам для поселення була надана не тільки Мезія, але також Фракія і Македонія. У 395 р. вони знову повстали, спустошивши Грецію і змусивши римлян виділити їм нову провінцію – Іллірію, відкіля вони починаючи з 401 р. робили набіги в Італію. Армія Західної Римської імперії складалася до цього часу здебільшого з варварів, на чолі її стояв вандал Стиліхон. Протягом декількох років він досить успішно відбивав напади вестготів і інших германців. Гарний полководець, Стиліхон разом з тим розумів, що сили імперії виснажені, і прагнув за можливості відкупитися від варварів. У 408 р., обвинувачений у потуранні своїм одноплемінникам, що розоряли тим часом Галлію, і взагалі в надмірній поступливості варварам, він був зміщений і незабаром страчений. Антигерманська партія, що взяла верх, виявилася, однак, нездатною організувати опір варварам. Вестготи знову і знову вторгалися в Італію, вимагаючи усе більшої контрибуції і нових земель. Нарешті в 410 р. Аларіх після довгої облоги взяв Рим, розграбував його і рушив на південь Італії, маючи намір переправитися в Сицилію, але дорогою раптово вмер. Падіння Вічного міста зробило страшне враження на сучасників, багато хто сприйняли цю подію як катастрофу всієї імперії і навіть як початок кінця світу. Однак, одержавши військову допомогу зі Сходу, уряд Західної Римської імперії зумів в короткий термін узяти ситуацію під контроль. З вестготами була укладена угода: спадкоємець Аларіха Атаульф одержував у дружини сестру імператора Гонорія Галлу Плацидію й обіцянку земель для поселення в Аквітанії. З 412 р. вестготи воюють у Галлії й Іспанії з ворогами імперії, іноді і проти неї, поки зрештою не осідають – формально на правах федератів – у Південно-Західній Галлії, у районі Тулузи, що стала столицею їхньої держави – першої варварської держави, що виникла на території імперії (418 р.) . Вандали. Поразка римлян під Адріанополем збіглася за часом з їхнім останнім походом за Рейн, після чого вони остаточно перейшли до оборони і на західній ділянці границі. Охорона рубежів на нижньому Рейнові була доручена франкам, яким довелося уступити крайню північ Галлії – Токсандрію; на середньому Рейну і верхньому Дунаєві усе ще переважали римські гарнізони, місцями підтримувані аламанськими федератами. У 406 р., користуючись тим, що основні сили Західної Римської імперії були відвернені на боротьбу з вестготами, вандали, алани і квади (що прийняли тепер ім'я свевів), переборовши опір франків, прорвали римський лімес у районі Майнца і ринули в Галлію. Інша частина вандалів, аланів і свевів приєдналася до остготского союзу, очолюваного Радагайсом; разом вони форсували Дунай біля Аугсбурга і через Норік вторглися в Італію. У 406 р. недалеко від Флоренції Стиліхон розгромив воїнство Радагайса, рік по тому британські легіони відновили границю на середньому Рейну, але видворити варварів з Галлії римлянам уже не удалося. Розоривши східні, центральні і південно-західні райони країни, вандали, алани і свеви в 409 р. перетнули Піренеї і ввірвалися в Іспанію, закріпившись в основному в її західних областях. Найбільшу небезпеку для Рима в той період представляли вандали, до яких у 416 р. приєдналися залишки розбитих вестготами аланів. Відрізняючись особливою дикістю й агресивністю, вони не йшли на договір з імперією, не осідали в якійсь одній місцевості, надаючи перевагу тимчасовим захопленням і грабежам все нових і нових територій. Між 422 і 428 р. жертвами вандалів стали приморські міста Східної Іспанії. Заволодівши кораблями, що там знаходились, вони в 429 р. під предводительством Гейзеріха висадилися в Африці в районі Тінгіса (Танжера) і почали наступ на захід. Римське панування в Північній Африці було ґрунтовно похитнуте набігами берберських племен, що почастішали, війною намісника, Боніфація проти центрального уряду, що тільки-но скінчилася, нарешті, що безперервними виступами народних мас. У цій обстановці вандали без труднощів перебороли за рік 1000 км і осадили Гіппон-Регій, де єпископом був знаменитий християнський богослов Августин. Узявши місто в 431 р. після 14-місячної облоги, вандали чотири роки опісля вирвали в імперії згоду на володіння захопленими землями як федератів. Мир був, однак, недовгим. Уже наприкінці 435 р. вандали зайняли Карфаген і, одержавши у свої руки величезний торговельний флот, сталі робити нальоти на узбережжя Сицилії і Південної Італії. У 442 р. римський уряд був змушений визнати їхню повну незалежність і владу над більшою частиною Північної Африки. Гуни. Утрата головних африканських провінцій, що постачали Італію зерном і маслиновою олією, виявилася для римлян важким ударом: ворог обґрунтувався в глибокому тилу. І усе-таки військова загроза виходила насамперед з півночі. Після вторгнень 406 р. імперські війська вже майже не контролювали рейнсько-дунайський вал. Римські гарнізони залишалися лише в деяких пунктах Реції і Норіка, тоді як захист рейнського рубежу був майже цілком переданий німецьким федератам – тепер уже не тільки франкам, але також бургундам, що прийшли слідом за вандалами й облаштувалися на середньому Рейну в районі Вормса, і аламанам, що поступово зайняли сучасний Ельзас. Що ж стосується Паннонії, то там до 20-х років V в. міцно утвердилися гуни. З гунами Рим зштовхнувся ще в 379 р., коли ті, йдучи по п'ятах вестготів, вторглись у Мезію. З тих пір вони неодноразово нападали на балканські провінції Східної Римської імперії, іноді зазнавали поразки, але частіше ішли лише після одержання відкупного, так що потроху константинопольський уряд перетворився в їхнього данника. Відносини гунів із Західною Римською імперією спочатку будувалися на іншій основі: гунські найманці складали помітну частину західно-римської армії, особливо з 20-х років V в., головна імператорська резиденція використовувала їх для боротьби раз у раз з франками, що піднімали заколот, і бургундами, що обґрунтувалися на Рейну, а також з багаудами - селянами північно-західної Галлії, які намагалися відпасти від Риму і жити нікому не підвладними самоврядними громадами. У 436 р. гуни, очолювані Аттилою (за свої насильства прозваним християнськими письменниками Бичем Божим), розгромили королівство бургундів; ця подія лягла в основу сюжету «Пісні про Нібелунгів». У результаті частина бургундів улилася до складу гунського союзу, інша була переселена римлянами до Женевського озера, де пізніше, у 457 р., виникло так зване друге Бургундське королівство з центром у Ліоні. Наприкінці 40-х років ситуація змінилася. Аттила став утручатися у внутрішні справи Західної Римської імперії і претендувати на частину її території. У 451 р. гуни вторглись у Галлію, разом з ними йшли гепіди, герули, остготи, ругії, скіри, інші германські племена. У вирішальному бої на Каталаунських полях (біля Труа в Шампані) римський полководець Аецій, що був колись заручником у гунів і не раз водив у бій гунські загони, за допомогою вестготів, франків і бургундів розбив військо Аттіли. Цей бій справедливо вважається одним з найважливіших у світовій історії, оскільки на Каталаунських полях значною мірою вирішувалася доля не тільки римського панування в Галлії, але і всієї західної цивілізації. Однак сили гунів аж ніяк ще не були вичерпані. На наступний рік Аттіла почав похід в Італію, взявши Аквілею, Мілан, ряд інших міст. Позбавлена підтримки германських союзників римська армія виявилася не в змозі йому протистояти, але Аттіла, побоюючись епідемії, що вразила Італію, сам пішов за Альпи. У 453 р. він умер, і серед гунів почалися міжусобиці. Два роки опісля повстали підлеглі їм германські племена. Потерпівши поразку спочатку від гепідів, потім від остготів, гуни відкочували з Паннонії в Північне Причорномор'я. Держава гунів розпалася, залишки їх поступово змішалися з тюркськими й угорськими племенами, що йшли зі сходу.

Написал: 00:45, 19 Июнь 2009
Коментарии (0) | Добавить коментарий | Ссылка

Падіння Західної Римської імперії.

Падіння Західної Римської імперії. Перемога на Каталаунських полях виявилася останнім великим успіхом Західної Римської імперії. У 454 р. за наказом Валентініана III був убитий занадто популярний і незалежний, на його думку, Акцій. У 455 р. від рук одного з воєначальників Аеція свева Рікімера загинув сам імператор. Після цього почалася політична чехарда: за 21 рік на престолі Західної Римської імперії перемінилося 9 правителів, ставлеників італійської або галльській знаті, варварської армії під командуванням Рікімера (який змістив або прибрав не одного августа), а після його смерті в 472 р. – Візантії, вандалів і бургундів. Це час подальшого наростання кризи імперії і стрімкого скорочення її кордонів. У травні 455 р., незабаром після убивства Валентініана III, вандальський флот раптово з'явився в усті Тибру; у Римі спалахнула паніка, імператор Петроній Максім не зумів організувати опір і загинув. Вандали без труднощів захопили місто і піддали його 14-денному розгромові, знищивши при цьому безліч безцінних пам'ятників культури. Звідси походить термін «вандалізм», яким позначають навмисне безглузде знищення культурних цінностей. Вандали не намагалися закріпитися в Італії, але з цього часу твердо контролювали усі великі острови і морські комунікації в Західному Середземномор'ї. Тоді ж починається експансія бургундської держави. У 461 р. бургунди опановують Ліоном і починають успішне просування вниз по Роні, убік Провансу, і одночасно на північ, завоювавши до кінця 70-х років ті землі, що у середні століття й одержали назву Бургундія. Назустріч їм з півночі, на територію нинішньої Лотарингії, просувалися франки, а з північного сходу, у сучасний Ельзас (пізніше також у німецьку Швейцарію) – аламани. Найбільший успіх у цей період випав на долю вестготів, що потроху зайняли прилягаючі до Біскайської затоки області Аквітанії, а потім велику частину Центральної Галлії, до середньої течії Луари. На відміну від вандалів вестготи, бургунди, франки й аламани формально залишалися федератами, їхні правителі мали вищий римський титул патриція, контрольовані ними землі продовжували вважатися частиною римської держави. Однак насправді це були вже цілком самостійні політичні утворення, притім далеко не завжди дружні щодо Риму. Вестготи, наприклад, неодноразово намагалися захопити середземноморські області римської Галлії. Будучи покликані на початку 50-х років в Іспанію для боротьби з багаудами, а також зі свевами, що міцно обґрунтувалися на північному заході країни і регулярно робили набіги в інші її райони, вестготи дійсно допомогли римлянам розгромити і тих і інших, але піти з Іспанії вже не побажали. До початку 70-х років вони крок за кроком підкорили майже весь півострів, крім утримуваного свевами північного заходу і твердинь басків у Західних Піренеях і Кантабрії. Та обставина, що вестготи виступали не як вороги, а як поважаючі римські закони федерати імперії, лише полегшило їм розширення своєї держави. В останні роки свого існування Західна Римська імперія являла собою чудернацьке й у цілому сумне видовище. Під прямим контролем Равенни залишалися: Італія (без островів), приморська частина Іллірії, деякі райони в Реції і Норіці, три відірвані одна від одної області Галлії – Прованс, Овернь і територія між середньою течією Луари, Соммой і Ла Маншем (майбутня Нейстрія), а також прибережна Мавританія і, можливо, окремі пункти в Південно-Східній Іспанії. При цьому центральний уряд, як правило, не міг реально допомогти далеким від Італії провінціям, залишаючи місцеву владу саму вирішувати виникаючі проблеми. Яскравим прикладом служить історія Британії, що після 408 р. з відходом римських легіонів була, по суті справи, кинута напризволяще. На кількаразові благання жителів Британії про допомогу проти кельтів, що вторглися з Ірландії і Шотландії західно-римський уряд, наскільки відомо, не реагував. Якийсь час британці захищалися самостійно, потім, у 20-і роки, запросили з цією метою германське плем'я саксів, виділивши їм для поселення землі в південно-східній частині острова, у Кенті. У 40-і роки сакси перестали коритися римській владі, оголосили себе незалежними і, спираючись на все прибуваючі з континенту загони одноплемінників (а також англів, ютів і фризів), почали війну з учорашніми хазяїнами острова. Британці пручалися, часом завдавали супротивникові серйозні поразки (перипетії цієї боротьби в перетвореному виді знайшли відображення в легендах про короля Артура), але поступово відступали усе далі на захід до Ірландського моря. Щось подібне відбувалося і на інших територіях, де ще зберігалася римська державність. У Норіці римська влада утримувалася в деяких містах лише завдяки союзові з германським плем'ям ругіїв, яким платили щось середнє між даниною і платнею за службу; у Мавританії схоронність римських порядків залежала від уміння місцевих магнатів домовитися з берберами; Овернь довгий час залишалася римської через суперництво бургундів і вестготів. Навіть у самій Італії влада імператора забезпечувалася головним чином підтримкою майже цілком варварської армії, яка періодично домагалася збільшення платні. У 476 р. варвари і тут зажадали земель для поселення; відмова римлян задовольнити цю вимогу призвела до державного перевороту: проводир германських найманців Одоакр із племені скирів змістив останнього західноримського імператора Ромула Августула і був проголошений солдатами конунгом Італії. Заручившись підтримкою римського сенату, Одоакр відіслав знаки імператорського достоїнства в Константинополь із запевняннями в слухняності. Східноримський василевс Зенон, змушений визнати сформований стан речей, подарував йому титул патриція, тим самим узаконивши його владу над італійцями. Так припинила існування Західна Римська імперія.

Написал: 00:44, 19 Июнь 2009
Коментарии (1) | Добавить коментарий | Ссылка

<- Предыдущая | Следующая ->